(This article is also available in English here.)
Поки війна Росії проти України триває, посадовці в Україні, Росії та поза їх межами мають різні бачення того, як мають закінчитися бойові дії. Україна послідовно та чітко заявляла свою позицію про те, що жодні мирні переговори з Росією неможливі до повного відновлення територіальної цілісності України, тобто повернення України до міжнародно визнаних кордонів 1991 року. Президент Володимир Зеленський затвердив цю позицію, коли вперше окреслив свою Формулу миру з 10 пунктів у листопаді 2022 року. Натомість Росія неодноразово стверджувала, що переговори можливі лише з урахуванням так званих “нових реалій”, тобто незаконної спроби анексії Росією чотирьох південно-східних регіонів України та Криму. Ці дві візії видаються непримиренними.
Формально більшість міжнародної спільноти висловила свою підтримку територіальної цілісності України 143 голосами у Генеральній Асамблеї Організації Об’єднаних Націй (Генасамблеї ООН) 12 жовтня 2022 року, а також через безперервну підтримку в європейських регіональних організаціях і нещодавніх раундах переговорів на найвищому рівні. Водночас, однак, деякі офіційні особи в західних столицях висловлюють сумніви – публічно чи приватно – у тому, що припинення війни можливе без поступок Україною частинами своєї території. У середині серпня 2023 року високопоставлений чиновник НАТО Стіан Єнссен, керівник апарату Генерального секретаря НАТО, заявив, що потенційні сценарії припинення війни можуть вимагати від України відмовитись від частини своєї території в обмін на членство в НАТО, хоча пізніше він відступив від своїх позицій, стверджуючи, що ця заява була помилкою і мала на меті лише відобразити один із багатьох “можливих майбутніх сценаріїв ”.
Це спричинило ширшу дискусію про те, як союзники України уявляють завершення війни. За повідомленнями журналістів, багато західних посадовців вважають, що союзники України, зокрема й Сполучені Штати, не можуть залишити визначення кінцевих цілей війни лише на розсуд України, оскільки “максималістичні цілі України, за їхніми острахами, гарантують нескінченну війну”. Ці посадовці, які перешіптуються, ховаючись у дипломатичних затінках, схоже, вважають, що вирішення дилеми полягає в тому, щоб запропонувати Україні переваги (як-от членство в НАТО чи ЄС, або гарантії військової та/чи економічної допомоги) в обмін на згоду на втрату території та розкрадання українських ресурсів Росією.
Звісно, хоча деякі аналітики-“реалісти” просувають такі версії, ніхто з дипломатів не хоче заявити про це прямо. Вони розуміють, що не “максималістичні цілі” України провокують можливу нескінченну війну, а беззаперечна й жахлива імперіалістична ненажерливість Росії. Вони також знають, що такі поступки викличуть не лише потенційний суспільний осуд, але й загрозливі наслідки для світового порядку, заснованого на нормах права, який будувався так ретельно та послідовно з часів Другої світової війни.
Це не законні прагнення України до відновлення своєї територіальної цілісності ставлять під загрозу боротьбу за мир. Саме ці цілі України та пошуки шляхів політичного врегулювання, на відміну від сподівань Росії на територіальні поступки, твердо ґрунтуються на засадах міжнародного права – тих, які формують або повинні формувати механізми колективної безпеки та сучасний світ, яким ми його знаємо.
Насправді сучасне міжнародне право не прийме нічого іншого, крім угоди, що поважатиме і забезпечуватиме повну територіальну цілісність України в кордонах 1991 року. Будь-яка форма територіальних поступок у поточних умовах була би юридично нікчемною та суперечила б обов’язкам держав протидіяти кричущим нападам на міжнародно-правовий режим. Найголовніше, такі поступки завдадуть остаточного й смертельного удару сучасному світовому порядку, при цьому неминуче торуючи шлях до подальшого збройного конфлікту в Україні та за її межами. Вони ризикують стати каталізатором для хижацьких агресорів, які прагнуть задовольнити свої невгамовні апетити щодо менших держав та міжнародної спільноти в цілому.
Протиправність територіальних угод, нав’язаних агресором
Заборона застосування сили як засобу примусу, а також оскарження та знищення прав держав є фундаментом сучасного міжнародного правопорядку. Навіть коли право не в змозі запобігти та припинити незаконне застосування сили, воно принаймні гарантує, що такий протиправний акт не створює жодних законних прав на користь порушника, зокрема й надбання титулу на територію внаслідок завоювання (Лаутерпахт (1953) 233; Доповідь Лаутерпахта A/CN.4/63 (1953) 148; Шмаленбах (2018) 872). Один з ключових аспектів цього принципу відображено в праві міжнародних договорів, яке проголошує нікчемною будь-яку міжнародну угоду, укладену внаслідок погрози силою або її застосування на порушення принципів міжнародного права, закріплених у Статуті Організації Об’єднаних Націй (Віденська конвенція про право міжнародних договорів, стаття 52).
На відміну від епохи, що передувала Першій світовій війні, коли право дозволяло війну як легітимний спосіб вирішення спорів, а держави були зобов’язані визнавати нерівноправні договори, нав’язані агресорами-переможцями, подальші події, кульмінацією яких стало прийняття Статуту ООН у 1945 році, сформували чітку норму про визнання недійсними договорів, нав’язаних силою чи її погрозами. Таким чином, мирні договори, “нав’язані переможним агресором”, зокрема ті, що легітимізують територіальні зміни внаслідок війни, не мають юридичної чинності, якщо вони укладені під тиском і без згоди держави (Лаутерпахт (1953) 233; Доповідь Лаутерпахта A/CN.4/63 (1953) 147; Шмаленбах (2018) 872).
Окрім захисту міжнародного правопорядку та державного суверенітету, принцип недійсності договорів, нав’язаних силою чи її погрозами, також спрямований на гарантування стабільності. Такі договори можуть бути використані як стимул для подальшого відновлення воєнних дій з метою компенсувати створені несправедливості та нерівні позиції (Малавер (1977) 156-157, 165).
Отже, нав’язаний силою договір є абсолютно нікчемним повністю та ab initio (прим.: від моменту його укладення) (Віденська конвенція про право міжнародних договорів, статті 44(5), 69(1)). Його нікчемність є настільки фундаментальною, що на неї не впливає той факт, що примушена сторона може отримати від договору чи його частини будь-які переваги, або не заявила претензії про недійсність договору протягом розумного часу: мовчазна згода примушеної сторони не має значення (Доповідь Лаутерпахта A/CN.4/63 (1953) 151; див. також Ренсманн (2018) 867, так само застосовне до Віденської конвенції, статті 52 на підставі статті 45).
Отже, там, де політика може допускати гнучкість в обговоренні потенційного підсумку війни, зрештою їй доведеться зіштовхнутись з обмеженнями права. У нинішніх умовах будь-яка угода, яка передбачає територіальні поступки з боку України, неминуче провалить краш-тест міжнародного права. Будь то висловлені з власної ініціативи чи під тиском третіх держав, територіальні поступки України неодмінно вважатимуться такими, що були прийняті лише внаслідок застосування сили Росією та/або її погрозами того, що вона продовжуватиме застосовувати силу чи застосовуватиме силу в майбутньому, якщо Україна не прийме “нові [територіальні] реалії”.
Інакше кажучи, згода України на територіальну дезінтеграцію залишатиметься вимушеною та нікчемною, поки Росія продовжуватиме використовувати силу або погрожувати нею для досягнення цього результату. Як зазначено вище, цей висновок залишиться незмінним незалежно від того, чи розпочне Україна мирні переговори з міркувань ціни подальшої боротьби та оборони, нестачі допомоги чи боєприпасів, чи через обіцянки певних переваг від будь-якого нав’язаного договору (наприклад, членства в НАТО чи ЄС). У всіх цих і подібних сценаріях укладення договору буде насамперед наслідком застосування сили або погрози її застосування, де воля України буде фактично зводитись “до такого ступеня безсилля, [що зробить її] нездатною протистояти тиску того, щоб стати стороною договору” (Доповідь Лаутерпахта A/CN.4/63 149).
Відповідно аргументи, які припускають, що територіальні поступки України можуть принести будь-яку стабільність для світу, є недалекоглядними та не враховують ключових правових наслідків. Будь-який договір, який офіційно закріпить відділення територій від України, буде лише бомбою уповільненої дії, яка загрожує вибухнути в будь-який момент. Оскільки нав’язані договори є нікчемними повністю та ab initio (прим.: від моменту його укладення), угода про територіальні поступки, навіть якщо на неї формально погодиться Україна, надасть будь-якому (чинному чи майбутньому) уряду України, незалежно від часу, що мине, чи обставин довкола, підстави для оскарження територіальних змін. Окрім передачі агресору злочинно здобутих плодів та стимулу підживлювати, відроджувати чи повторювати свою хижацьку ненажерливість у майбутньому, це загрожує відновленням бойових дій у будь-який момент без реальних перспектив будь-якої коротко- чи довгострокової стабільності.
Міжнародне право не визнає нічого меншого, ніж договір, що гарантує повагу до територіальної цілісності України у її повноті. Будь-які інші сценарії відкинуть міжнародний порядок до того часу, коли агресивна війна була законною, а завоювання територій – легітимним. Це надішле чіткий сигнал (потенційним) агресорам про те, що вони можуть нападати на держави, які є менш могутніми у військовому чи політичному вимірі, підкорювати їх і, незважаючи на заборони міжнародного права, насолоджуватися плодами свого незаконного завоювання та злочинів, скоєних на шляху до нього.
Щоб запобігти цьому та на продовження заборони агресії, міжнародне право також покладає певні обов’язки на міжнародну спільноту та треті держави, які роблять територіальні поступки з боку України ще більш неприпустимими. Вони включають зобов’язання утримуватися від будь-якого явного чи опосередкованого визнання ситуації, створеної актом агресії, чи надання допомоги або сприяння у підтримці такої ситуації, а також обов’язок вживати заходів та/або колективних дій для припинення порушення. Як обговорюється нижче, ці обов’язки є основою сучасного світового порядку, які гарантують, що збереження світового миру та безпеки залишається питанням спільного інтересу всіх держав, не залишаючи жертву агресії сам на сам з її наслідками.
Зобов’язання, покладені на міжнародне співтовариство та окремі держави
Заборона незаконного застосування сили загальноприйнято вважається імперативною нормою міжнародного права (jus cogens), тобто нормою, відступ від якої не допускається за жодних обставин (Статті про міжнародно-правову відповідальність держав 112, §4; Міжнародний суд ООН (МС ООН), Справа Нікарагуа (1986), §190). Вважається, що серйозні порушення імперативних норм, як-от агресія Росії та подальша окупація/протиправна спроба анексії території України, мають різні правові наслідки (Статті про міжнародно-правову відповідальність держав, ст. 41), зокрема ті, що стосуються запропонованих територіальних поступок або будь-яких інших закулісних торгів українською землею.
Різні обов’язки, наведені нижче, застосовуються до всіх складових елементів здійснення Росією юрисдикції на окупованих українських територіях. Це стосується не лише законодавчих та адміністративних актів, спрямованих на перегляд міжнародно-правового статусу території, але також прав, повноважень і переваг державних і приватних організацій, які сприяють незаконному здійсненню юрисдикції з боку де-факто окупаційної влади або отримують вигоду від неї (Азарова (2018) 53-54). Оскільки імперативні норми jus cogens захищають спільні інтереси всіх держав, слід очікувати, що всі держави порушуватимуть питання протиправності таких діянь та працюватимуть над тим, щоб усунути їх із міжнародного життя (Орахелашвілі (2003) 3).
Обов’язок невизнання
На треті держави покладено обов’язок невизнання правомірності ситуації, створеної серйозним порушенням імперативних норм, наприклад, актом агресії (Статті про міжнародно-правову відповідальність держав, ст. 41(2)). Його звичаєвий характер підтверджується міжнародною практикою та рішеннями Міжнародного суду ООН, що означає, що таке зобов’язання існує незалежно від міжнародних договорів та є обов’язковим до виконання всіма державами (див. Декларації Генасамблеї ООН про дружні відносини A/RES/2625 (1970) та про визначення агресії A/RES/3314 (1974); МС ООН, Справа Нікарагуа, §188; МС ООН, Висновок щодо побудови стіни на окупованій палестинській території, §159).
Видається, що обов’язок невизнання є мінімально необхідною реакцією держав на серйозні порушення імперативних норм (Статті про міжнародно-правову відповідальність держав 115, §8). Сам цей принцип вперше був розроблений у контексті випадків силового захоплення територій (Ауст (2011) 330), і був додатково утверджений Декларацією Генасамблеї ООН 1970 року про дружні відносини між державами, яка прямо згадує невизнання територіальних здобутків внаслідок застосування сили на порушення Статуту ООН. Цей принцип, по суті, стверджує: незалежно від того, скільки зберігатимуться наслідки агресії, агресор ніколи не повинен отримати вигоду від своїх протиправних дій, зокрема шляхом легітимізації територіальних змін.
Можна стверджувати, що цей обов’язок є самовиконуваним, оскільки для його виконання державам необов’язково потрібне попереднє визнання протиправності ситуації неупередженим та авторитетним органом. Це прослідковується у Висновку Міжнародного суду ООН щодо побудови стіни на окупованій палестинській території (§154-159), де Суд, схоже, не стверджує що існування обов’язку невизнання та пов’язаних з ним зобов’язань випливає із попередньої резолюції ООН (на відміну від Висновку Суду щодо тривалої присутності Південної Африки в Намібії (Висновок щодо Намібії), §115-119).
Міжнародний суд ООН загалом притримується широкого тлумачення обов’язку невизнання в обставинах, пов’язаних із протиправним захопленням території силою (див. Висновки МС ООН щодо побудови стіни на окупованій палестинській території і Намібії). Хоча за ідеального сценарію заходи, практично передбачені цим обов’язком, “повинні” визначатися відповідними політичними органами ООН, які діють у межах своїх повноважень відповідно до Статуту, відсутність таких прямих розпоряджень не є критичною для застосування обов’язку невизнання. Хоча Міжнародний суд ООН, найімовірніше, спочатку схилявся до протилежної точки зору (МС ООН, Висновок щодо Намібії, §120і), більш новітній погляд, схоже, підтримує стійке застосування обов’язку навіть за відсутності офіційних приписів міжнародних органів (див. МС ООН, Висновок щодо побудови стіни на окупованій палестинській території, §159). Це особливо актуально, оскільки практика держав дотримується саме цього погляду, а Генеральна Асамблея ООН і Рада Безпеки ООН мають передусім політичні, а не судові мандати (оскільки представники держави зазвичай здійснюють політичні повноваження там як дипломати, а не юристи) (Костеллое (2017) 203-204).
Дії, що становлять визнання, і яких слід уникати, можуть бути явними або неявними (Статті про міжнародно-правову відповідальність держав 114, §5). Хоча звичайна декларація про невизнання претензій держави на територіальний титул, безумовно, є мінімальною вимогою, більш суворі заходи ізоляції агресора були застосовані там, де вони би не дозволили незаконному здійсненню юрисдикції над захопленою територією закріпитися міцніше. Приклади таких заходів охоплюють утримання від вступу в договірні відносини, призупинення дипломатичних відносин і припинення економічного співробітництва (Ауст (2011) 330, 333; Лаутерпахт (1947) 431і; МС ООН, Висновок щодо Намібії, §121-124).
Усі ці засоби застосовні до дій, вжитих державою-окупантом щодо анексованої території. Ключова ціль полягає в тому, щоб перешкодити державі-окупанту утверджувати наслідки такого порушення та вигоди, які воно потенційно може принести. Відповідно держави повинні гарантувати, що їхні відносини з державою-окупантом не стосуються іноземної території, яку вона прагне незаконно анексувати (Азарова (2018) 54).
Ці принципи є особливо актуальними у світлі тіньових дискусій щодо територіальних поступок і пов’язаних з ними угод. Враховуючи незаперечні докази кричущої агресії Росії та самовиконуваний характер обов’язку невизнання, останній застосовується незалежно від наявності декларації, що визнає порушення компетентним міжнародним органом. У будь-якому разі Генеральна Асамблея ООН послідовно визнавала російську окупацію українських територій з 2014 року “порушенням” територіальної цілісності України та “агресією” (Резолюції Генасамблеї ООН A/RES/68/262 (2014) та A/RES/ES-11/1 (2022)), що додатково засвідчує, що обов’язок невизнання застосовується у поточному контексті.
Це спричиняє різні правові наслідки для третіх держав, зокрема, що найважливіше, обов’язок не визнавати будь-які територіальні поступки України, наприклад, шляхом прямого визнання мирного договору, який легітимізує територіальні претензії Росії, або неявного визнання (наприклад, через економічну та фінансову співпрацю з окупованими територіями).
Заборона надання допомоги або сприяння
За звичаєвим міжнародним правом додатковим зобов’язанням, що випливає з обов’язку невизнання, є заборона “допомоги чи сприяння” державі-порушниці для підтримки ситуації, створеної порушенням імперативної норми (Статті про міжнародно-правову відповідальність держав, ст. 41(2); МС ООН, Висновок щодо побудови стіни на окупованій палестинській території, §159). Хоча це зобов’язання перетинається з обов’язком невизнання, воно є ширшим, оскільки спрямоване на запобігання дій, які необов’язково передбачають визнання, але роблять “істотний внесок” у протиправну ситуацію (Статті про міжнародно-правову відповідальність держав 115, §11-12; Ауст (2011) 340-341).
Що становитиме таку допомогу чи сприяння залежатиме від контексту: від надання військової підтримки до лише фінансування держави-порушниці (Костеллое (2017) 207). Хоча заборона допомоги чи сприяння стосується більш конкретних заходів, які безпосередньо впливають на протиправну ситуацію, вона також може охоплювати політичні форми підтримки, перетинаючись з обов’язком невизнання (Ауст (2011) 337).
На підставі цього, очевидно, що держави, які надають військову чи матеріальну допомогу для сприяння російській агресії проти України та пов’язаних з нею міжнародних злочинів (наприклад, у випадках Ірану чи потенційно Північної Кореї) порушують згаданий обов’язок. Однак у тому ж аспекті, видається обґрунтованим вважати, що держави, які надають постійну політичну підтримку російським воєнним зусиллям (напр., Білорусь – див. тут і тут) повинні вважатись не менш відповідальними за надання допомоги та сприяння акту агресії, ніж ті, чия підтримка є більш матеріальною.
Це порушує кілька питань. Наприклад, чи вважається голосування на міжнародних майданчиках проти резолюцій на підтримку територіальної цілісності України у відповідь на незаконні спроби анексії Росією (як це зробили Білорусь, Північна Корея, Нікарагуа та Сирія) актом допомоги та сприяння? У певному сенсі це може становити прямий і значний внесок у російські територіальні надбання, здійснені силою, перешкоджаючи невизнанню протиправної ситуації або заходам, що сприяють її припиненню, а також полегшуючи утвердження наслідків порушення.
Висновок буде аналогічним і в зворотному сценарії. У гіпотетичному випадку, якщо Росія намагатиметься формалізувати свої територіальні надбання через ініціативи на міжнародних майданчиках, голосування за такі ініціативи може означати допомогу та сприяння порушенню шляхом забезпечення збереження та утвердження його наслідків. В іншому гіпотетичному сценарії треті держави, які просувають територіальні поступки як єдиний прийнятний результат мирних переговорів і докладають явних зусиль, щоб підштовхнути жертву агресії до поступок, можуть порушувати обов’язок ненадання допомоги та сприяння за міжнародним правом.
Врешті обов’язок ненадання допомоги породжує багато інших потенційних вимірів, наразі не досліджених у контексті агресії, як-от зв’язок між впровадженням/підтримкою контрзаходів (санкцій) і дотриманням обов’язку ненадання допомоги. Наприклад, якщо санкції були накладені з метою спонукати агресора припинити застосування сили, чи може послаблення або скасування таких санкцій – за певних обставин – розглядатись як форма допомоги та сприяння акту агресії? Хоча це може здатися нетиповим у порівнянні з більш широко цитованими формами допомоги, можна стверджувати, що такі кроки можуть значно полегшити подальшу агресію та заохотити агресора, порушивши чинний статус-кво, який є фактором стримування, одночасно прокладаючи шлях для територіальних надбань і дозволяючи агресору відновлювати сили, колонізовувати території та закріплювати свою владу. Ця стаття, однак, залишить ці питання осторонь для ширших майбутніх дискусій.
Обов’язок позитивних заходів/колективних дій
Наостанок найвимогливішою нормою, яка може застосовуватись внаслідок серйозного порушення імперативних норм, є зобов’язання співпрацювати для припинення такого порушення правомірними засобами (Статті про міжнародно-правову відповідальність держав, ст. 41(1)). На відміну від обов’язків, викладених вище, це зобов’язання вимагає не лише відносно пасивного утримання держав від сприяння протиправній анексії, а натомість вжиття проактивних дій для припинення порушення.
Видається, що статус такого обов’язку як звичаєвого принципу все ще є предметом дискусій (Доповідь Комісії з міжнародного права ООН A/77/10 (2022) 71, §3; Ауст (2021) 245). Однак у контексті агресії існують чіткі зобов’язання держав співпрацювати одна з одною “для підтримки міжнародного миру та безпеки”, як зазначено в Декларації Генеральної Асамблеї ООН про дружні відносини 1970 року. Можна стверджувати, що однією з форм такої співпраці можуть бути колективні дій, спрямовані на відновлення територіальної цілісності, порушеної внаслідок протиправного застосування сили.
Якщо порушення імперативної норми було визнано Радою Безпеки ООН або Генеральною Асамблеєю, Міжнародний суд ООН визнавав за державами обов’язок докладати зусиль, аби покласти край порушенням шляхом колективних дій (МС ООН, Висновок щодо Намібії, 86, 121-124; МС ООН, Висновок щодо побудови стіни на окупованій палестинській території, §21, 159-160). У нинішньому контексті окупація різних українських територій з 2014 року внаслідок російської агресії була визнана протиправною та “порушенням” Статуту ООН кількома резолюціями Генеральної Асамблеї ООН (серед інших, A/RES/68/262 (2014) та A/RES/ES-11/1 (2022)).
Хоча такі колективні дії можна було би (і, за ідеального абстрактного сценарію, можливо) організовувати через міжнародні організації, як-от ООН, вони не повинні обмежуватися інституціоналізованими формами співпраці (Статті про міжнародно-правову відповідальність держав 114, §2). Це особливо актуально в контексті ситуацій, пов’язаних із діями постійних членів Ради Безпеки ООН, як-от Росія, які можуть паралізувати примусові заходи від імені організації. Поза колективними заходами Міжнародний суд ООН, схоже, також вважає, що на держави покладається обов’язок вживати індивідуальних заходів від свого імені для припинення ситуацій, створених порушенням (МС ООН, Висновок щодо побудови стіни на окупованій палестинській території, §159).
Ураховуючи різноманіття обставин і реалій, з якими стикаються держави, обов’язок вживати колективних (або індивідуальних) заходів об’єктивно не може передбачати жодних конкретних дій чи чіткого порогу, за якого обов’язок вважатиметься виконаним. Однак міркування про те, які заходи може охоплювати цей обов’язок, можна почерпнути з проактивних заходів Економічного співтовариства західноафриканських держав (ECOWAS) у відповідь на неодноразові державні перевороти в регіоні. Йдеться про такі заходи, як економічні санкції, дипломатичний тиск (від публічної критики до окреслення “червоних ліній” у переговорах), заборону на в’їзд певним особам тощо.
Отже, видається, що окрім негативних обов’язків утримуватися від визнання наслідків агресії або сприяння протиправній анексії, міжнародне право також вимагає від держав проактивних дій з метою покласти край порушенню. На перший погляд, підтримка наявного тиску на Росію за допомогою санкцій і продовження політичної, фінансової та матеріальної підтримки України є необхідним мінімумом дій, достатніх для дотримання обов’язку позитивних дій. Отже, тиск і підтримка повинні зберігатися доти, доки триває порушення.
Наразі є абсолютно очевидним: якщо Україна буде змушена піти на територіальні поступки, ціна, яку доведеться заплатити, буде полягати не лише в землях, а й мільйонах людей, які зазнають жорстоких злочинів Росії та переслідувань за національною та політичною ознакою (див, наприклад, Комісія ООН щодо розслідування (2023), УВКПЛ (2023), HRW (2022)). Із тим же завзяттям, яке відчуває Україна та її захисники на передовій у боротьбі за волю та свободу, міжнародне співтовариство має вимогливий і незаперечний обов’язок боротися за суверенітет і територіальну цілісність України. Катастрофічний поворот боротьби України, що буде наслідком невизначеності та нерішучості міжнародної спільноти, не є варіантом, доступним за міжнародним правом.
Висновки
Архітектура міжнародного права, зокрема й заборона застосування сили, не була нав’язана якимось абстрактним законодавцем чи ідеалістом. Вона стала наслідком спільної волі людської цивілізації та бачення принципів задля майбутнього без насильства, що знаменують прогрес людства в цілому. Право може не мати зброї, щоб негайно стримати або припинити агресію та жорстокі злочини, які її супроводжують, але право принаймні не дозволяє винагороджувати агресора за наполегливе переслідування його злочинних цілей. У питаннях завершення нинішньої війни Росії проти України відсутність міждержавних збройних конфліктів, що завершувались договорами після Другої світової війни, і відповідної практики робить помітну міжнародну колективну реакцію особливо вагомою.
Зобов’язання, що обговорювались в багатьох аспектах вище, є різними сторонами однієї основоположної призми: солідарності міжнародної спільноти в ситуаціях, коли норми, які захищають фундаментальні цінності, що поділяються спільнотою в цілому, зазнають серйозних нападів. Коли трапляються порушення, ключовою функцією права як основоположного соціального регулятора, є забезпечити, щоб плоди та наслідки порушення щонайменше не витримали перевірки історією. Однак найвищою кінцевою ціллю є відповідальність винних у суді права. Будь-що менше послабить світовий порядок, а також право, необхідне для його підтримки, розвитку та процвітання.
Отже, не існує альтернативи повному відновленню Україною своєї територіальної цілісності. Це єдиний спосіб не лише підтвердити спільні цінності людства, але – навіть більш прагматично – захистити світ від ще більшого хаосу та нескінченної війни, які випливатимуть із потурання чи сприяння територіальним зазіханням Росії. Однак, найважливіше, це єдиний спосіб захистити мільйони людей на окупованих територіях від переміщення, переслідувань і руйнівних політик Росії. Гордий наратив українських союзників про підтримку України “стільки, скільки це буде потрібно” не повинен залишатися лише питанням перебування “на правильному боці історії”, а – насамперед – проявом сакрального правового обов’язку. Це вибір майбутнього і заради майбутнього: вибір між верховенством права та пануванням хаосу.