This article is also available in English here. Переклад статті здійснила Катерина Бакай.
Починаючи з лютого 2022 року та незаконного вторгнення Росії в Україну, російські військові та їхні пособники скоїли незліченну кількість жорстоких воєнних злочинів і злочинів проти людяності. Докази свідчать про бомбардування цивільних об’єктів, включно з медичними установами, а також випадки зґвалтування та інших форм сексуального насильства, масові вбивства та масові поховання, знищення гуманітарних конвоїв та коридорів. За деякими підрахунками, кількість воєнних злочинів, про які повідомляється на сьогоднішній день, становить понад 71 000 випадків.
В останні місяці все більше уваги приділяється так званим “фільтраційним” таборам у Росії. Процес, який проходять українські цивільні особи в цих місцях, включає перевірку (“фільтрацію”) шляхом встановлення особи, зняття відбитків пальців і фотографування, обшук речей і телефонів, допити, а після цього, найчастіше, примусове переміщення і депортацію, включно з дітьми, з України на окуповані Росією території в Україні або до Російської Федерації.
Міжнародне право не містить окремого визначення злочину “фільтрації”. Але фактичне примусове переміщення та депортація цивільних осіб, у тому числі дітей, з України на окуповані території України або до Росії, держави-окупанта, є порушенням міжнародного права та цілого ряду міжнародних норм у сфері прав людини, а також інших відповідних нормативних актів.
Але примусове переміщення цивільних осіб з України до Росії або на підконтрольну Росії територію є не лише правовим порушенням. Російський уряд також маніпулює повідомленнями про такі переміщення через свою пропагандистську машину, щоб підживити низку дезінформуючих та націоналістичних наративів, таких як фальшива ідея про те, що це “рятує” українців від нацистів, які нібито панують в українському уряді та збройних силах.
Громадянське суспільство України з допомогою міжнародних партнерів взяло на себе важку, проблемну і копітку роботу з документування та протидії цій незаконній діяльності, про що ми розповімо у ширшому звіті, який готують наші організації – Центр громадянських свобод (ЦГС), Фонд “Вільна Росія” (ФРР) та Центр з прав людини Американської асоціації юристів (ABA/CHR) відповідно. У звіті будуть проаналізовані різні аспекти системи фільтрації та розглянуті окремі випадки відповідно до норм міжнародного гуманітарного права, міжнародного кримінального права, а також норм і стандартів міжнародного права прав людини.
Насильницькі переміщення на практиці
Фільтрація вже використовувалася російським урядом раніше, протягом Чеченської війни, а також в Україні з моменту незаконного захоплення та анексії Росією Криму та вторгнення на східний регіон Донбасу в 2014 році.
Зважаючи на масштабність поточних операцій з фільтрації та примусового переміщення, український уряд, організації громадянського суспільства та міжнародна спільнота працюють над протидією різним елементам цієї незаконної практики. Організації громадянського суспільства, наприклад, збирають та документують дані, упорядковують справи в базі даних та обробляють докази, які в кінцевому підсумку знадобляться для встановлення відповідальності та справедливості в судах.
Олександра Дрік із Центру громадянських свобод (ЦГС) згадала кілька задокументованих випадків під час звернення в Раді Безпеки ООН у вересні 2022 року. Наприклад, у квітні 2022 року російські військові затримали та допитали чоловіка та його родину. Дізнавшись, що його дружина жертвує гроші на підтримку українських військових, російські солдати назвали її фашисткою і нацисткою та намагалися забрати їхню дитину, щоб відправити до так званого табору перевиховання. Вони напали на чоловіка, наносячи йому удари в пахову область, і катували його електричним струмом. Чоловік також бачив докази катувань, які, очевидно, застосовувалися до інших людей перед ним: кров на підлозі і білі шматки, схожі на уламки кісток. Він був врятований переважно тому, що росіяни хотіли, аби він працював на них. Зрештою, сім’я змогла втекти до Європи.
В іншій справі 21-річний студент з південноукраїнського портового міста Маріуполь, яке перебувало в жорстокій облозі протягом декількох місяців, перш ніж впало під натиском російських військ у травні 2022 року, пережив невимовні муки, коли його батька застрелили російські солдати, а сам він був змушений ховатися в підвалі протягом 30 днів, поки його рідне місто було зруйноване, перш ніж його разом з 80-річною, хворою на рак, бабусею силоміць провели через два фільтраційні табори (один у Донецьку, другий на кордоні з Росією). У фільтраційних таборах у нього брали відбитки пальців, фотографували та допитували. Росіяни також вимагали, щоб він здав свій український паспорт, на що він відмовив. Врешті, через чотири дні йому вдалося втекти, і він виїхав до Грузії, Туреччини і, нарешті, до Німеччини.
Інший випадок, на який посилається ЦГС, стосується 16-річного хлопця, який намагався втекти з Мелітополя на південному сході України і був затриманий росіянами. Вони тримали його протягом трьох місяців у тюремній камері без працюючого туалету, змушували дивитися на катування інших затриманих і прибирати кров з камер після допитів.
Більшість випадків “фільтрації” та примусового переміщення ще не були повністю задокументовані або оприлюднені; про багато з них, ймовірно, навіть не повідомлялося. Але ЦГС та інші організації збирають, фіксують і документують їх по мірі надходження повідомлень, ретельно вносячи файли в базу даних, шматочок за шматочком. Експерти ЦГС, як і багато інших українських громадських організацій, що документують воєнні злочини, часто працюють цілодобово через великий обсяг справ. Вони координують свою роботу з міжнародною спільнотою та різними українськими державними установами.
Окрім вересневого засідання Ради Безпеки ООН, присвяченого цьому питанню, низка урядів країн-партнерів України, міжнародних організацій та інформаційних агентств також висвітлюють і привертають увагу до “фільтраційної” практики. У серпні 2022 року Лабораторія гуманітарних досліджень Єльської школи громадського здоров’я в рамках проєкту, підтриманого Державним департаментом США, опублікувала звіт, що відображає систему фільтрації в Донецькій області та довкола неї на сході України. Дослідження показало, що Росія створила систему фільтрації за кілька тижнів до початку вторгнення. У звіті визначено 21 об’єкт у Донецьку та його околицях, які входять до цієї системи, та описано їхні функції, включаючи реєстрацію, утримання осіб, повторювані допити та ув’язнення.
Лише минулого місяця Лабораторія опублікувала звіт про “Російську систематичну програму з перевиховання та усиновлення українських дітей”. У ньому йдеться про те, що російський уряд і військові “планомірно перемістили щонайменше 6 000 дітей з України до мережі закладів перевиховання та усиновлення в окупованому Росією Криму та на материковій частині Росії”. Майкл Карпентер, представник США в Організації з безпеки і співробітництва в Європі, до якої входять як Україна, так і Росія, процитував звіт Лабораторії, зазначивши, що наразі нараховується щонайменше 43 таборів, розташованих на території, що простягається від незаконно окупованого Кримського півострова через Сибір і до Далекого Сходу Росії.
Державний департамент США аналогічно описав, як відбувається класифікація затриманих у фільтраційних системах. Затримані були розподілені за рівнем передбачуваної загрози, яку вони нібито становили. Затримані, які вважаються російськими силовиками або їхніми поплічниками як найбільш загрозливі, піддаються тривалому утриманню під вартою і тортурам на окупованих територіях або примусово вивозяться до Росії. Затримані, які вважаються такими, що становлять помірну загрозу, також можуть бути вивезені до Росії. Затриманих, які не становлять загрози, документально оформлюють й іноді відпускають в Україні, тоді як деякі з цієї категорії все одно депортуються до Росії.
Багато правозахисних організацій також забили на сполох. Human Rights Watch (HRW) описала конкретні випадки фільтрації та насильницького переміщення українських цивільних осіб. Автори одного зі звітів задокументували докази, провели інтерв’ю з 117 особами і спробували відтворити більш широку картину послідовності подій, з якими стикаються цивільні особи. Звіт демонструє широку варіативність випадків. Одних українських цивільних осіб силоміць заштовхали в автобуси, інших змусили “добровільно” переїхати на окуповану територію або в Росію, щоб уникнути подальшої відповіді з боку української армії, деякі втекли, щоб уникнути свавілля і насильства воєнного часу з боку окупаційної російської армії. Ще деякі виїхали до Росії за власним бажанням, посилаючись на обмеження воєнного стану, який український уряд запровадив з дня повномасштабного нападу Росії минулого року і який продовжує діяти з того часу. Amnesty International висловили особливе занепокоєння щодо найбільш вразливих груп населення, таких як діти, люди похилого віку та люди з інвалідністю, які були змушені тікати.
Що відбувається з українськими цивільними особами, яких примусово вивозять до Росії?
Пов’язане занепокоєння викликає доля українських цивільних осіб після їхнього примусового переміщення та депортації до Росії: що з ними відбувається, де вони перебувають, чи вони в безпеці, що з дітьми та вразливими групами населення? На ці питання важко відповісти через відсутність будь-яких відкритих даних, брак комунікації, масштаби переміщень та низку інших проблем. Навіть кількісна оцінки цивільних осіб, переміщених до Росії, сильно варіюється в різних джерелах. На сайті Державного департаменту США, який згадувався раніше, сказано, що кількісні оцінки з різних джерел коливаються “від 900 000 до 1,6 мільйона”, включаючи “тисячі дітей”. Один з російських урядових сайтів РІА, вочевидь намагаючись довести привабливість Росії для українців порівняно з Польщею та Німеччиною, повідомив рік тому, що понад 2,9 мільйона українців в’їхали в Російську Федерацію з України. Український уряд наводить більш стримані цифри – приблизно від 100 000 до 200 000 дорослих і 14 700 дітей, які були вивезені до Росії.
Одна з наших організацій, Фонд “Вільна Росія”, виступила з ініціативою розслідувати і збирати більше інформації про конкретні випадки, щоб скласти більш точну загальну картину. Фонд розпочав цю роботу в 2014 році, а минулого року створив ініціативу “Пошук-Полон”, щоб допомогти знайти і повернути військовополонених і цивільних осіб, які були насильно вивезені з України в Росію. Лише з минулого року ініціатива отримала тисячі запитів від українців з проханням допомогти знайти їхніх близьких. Від 5 до 7 відсотків цих запитів стосуються зниклих безвісти цивільних осіб, решта – військовополонених.
Згідно з попередніми висновками розслідувань, проведених Фондом, існує кілька сценаріїв того, що відбувається з українськими цивільними особами, які опинилися на території Росії. У деяких випадках російська влада поміщає людей у слідчі ізолятори або в’язниці, що сильно ускладнює відстеження їхнього місцезнаходження через “подвійну” тюремну систему в Росії та відсутність належного зв’язку. У “подвійній” системі в’язниця неофіційно поділяється на одну частину, якою керують тюремні службовці, та іншу, приховану частину, яка контролюється силовими структурами або військовими, і де не діють офіційні тюремні правила. У цій прихованій частині умови утримання ув’язнених часто є нелюдськими. У будь-якому випадку, електронний зв’язок недоступний, а повільна і ненадійна традиційна пошта залишається єдиним способом спілкування.
У деяких випадках українських цивільних осіб, примусово вивезених до Росії, розкидають по різних регіонах і віддалених населених пунктах по всій країні. Поводження з ними та умови, в яких вони живуть, дуже різняться відповідно до підходів місцевої влади. У деяких районах цивільні особи змушені відмовитися від своїх українських паспортів і замість них отримують російські. В інших місцях цивільним особам дозволяють зберігати українські паспорти, хоча ці документи вважаються небезпечними і можуть спричинити потенційні проблеми, якщо їх помітять органи влади. Багато депортованих не мають жодних коштів, щоб залишити Росію і повернутися в Україну. Особливо важка ситуація з переміщеними дітьми. У нещодавньому звіті Єльського університету про депортацію дітей згадуються випадки, коли в Росію передавали дітей з обмеженими можливостями та/або без належної підтримки.
Міжнародні правові стандарти
Хоча міжнародні норми не використовують термін “фільтрація” для позначення потенційних порушень, примусове переміщення цивільних осіб, у тому числі дітей, під час міжнародного конфлікту сторонами такого конфлікту вважається порушенням міжнародного права, незалежно від того, чи застосовується міжнародне гуманітарне право або право прав людини, і такі дії можуть бути переслідувані відповідно до міжнародного кримінального права.
Четверта Женевська конвенція 1949 року та Перший протокол до неї встановлюють, що примусове переміщення цивільного населення з окупованої території на територію держави-окупанта або іншої держави забороняється, незалежно від підстав. Важливим елементом порушення є застосування сили, тобто переміщення або депортація повинні бути “насильницькими”, тоді як згода на переміщення, якщо вона є щирою і добровільною, не є порушенням. Судова практика Міжнародного кримінального трибуналу для колишньої Югославії (МТКЮ) вказує, що якщо цивільна особа дає згоду за примусових обставин, таких як залякування, насильство, затримання, зловживання силою або психологічним тиском, то така згода не буде вважатися добровільною. Окрім того, в іншому рішенні зазначено, що примусове переміщення не допускається, навіть якщо воно здійснюється під виглядом гуманітарної допомоги, якщо гуманітарна криза була спричинена протиправними діями держави-агресора.
Термін “депортація або насильницьке переміщення населення” визначається Римським статутом, яким було засновано Міжнародний кримінальний суд, як “примусове переміщення відповідних осіб шляхом виселення або інших примусових дій з території, на якій вони законно перебувають, за відсутності підстав, що допускаються міжнародним правом” (ст. 7(2)(d)). Крім того, насильницьке переміщення дітей є однією з дій, які можуть становити злочин геноциду: згідно з визначенням статті 6(e) Римського статуту, якщо така дія “вчиняється з наміром знищити повністю або частково будь-яку національну, етнічну, расову чи релігійну групу”. Це також є актом геноциду згідно зі статтею 2(e) Конвенції про запобігання геноциду.
У спільному правовому аналізі, проведеному Інститутом “Нові лінії” та Центром Рауля Валленберга щодо порушення Росією Конвенцією про геноцид, дійшли висновку, що існують “обґрунтовані підстави вважати, що Росія несе відповідальність за (i) пряме та публічне підбурювання до вчинення геноциду та (ii) систематичні звірства, з яких можна зробити висновок про намір частково знищити українську національну групу;…” Аналіз від травня 2022 року також вказує на те, що широкомасштабні примусові переміщення українських цивільних осіб можуть бути охарактеризовані як етнічні чистки, посилаючись на визначення у рішенні Міжнародного суду ООН від 2007 року, згідно з яким ““перетворення території на етнічно однорідну шляхом застосування сили або залякування з метою виселення осіб певних груп з цієї території”… може мати важливе значення як ознака наявності конкретного наміру [знищення]”.
Крім того, відповідно до положень міжнародного права прав людини, така практика порушує численні договірні положення, починаючи від Конвенції проти катувань (КПК), охоплюючи порушення основних прав, передбачених Міжнародним пактом про громадянські і політичні права (МПГПП), і закінчуючи порушеннями Конвенції про права дитини. Таким чином, незалежно від того, яка норма права застосовується до випадків примусових переміщень, Росія та її агенти на місцях в Україні порушують ключові міжнародно-правові зобов’язання.
Шляхи подальшого розвитку
Надзвичайно важливо забезпечити встановлення відповідальності та правосуддя за різні злочини, скоєні в межах триваючої війни Росії проти України. Незалежно від того, чи йдеться про керівничий злочин агресії, воєнні злочини, злочини проти людяності або конкретно про насильницькі переміщення, винні мають бути притягнуті до відповідальності.
Міжнародне співтовариство має посилити тиск на російську владу, щоб вона негайно припинила ці незаконні дії. Тим часом, життєво важливо посилити підтримку груп громадянського суспільства, які працюють над припиненням війни і домагаються встановленні відповідальності та правосуддя за злочини, скоєні в Україні та Росії. Ці спільні зусилля є практичним проявом єдності та солідарності міжнародної спільноти, спрямованої на підтримку жертв, постраждалих та їхніх родин, а також на демонстрацію нашої непохитної відданості справі забезпечення справедливості та притягнення винних у цих злочинах до відповідальності.
(Висловлені погляди відображають точку зору авторів. Погляди не були переглянуті або схвалені Палатою делегатів або Радою керуючих Американської асоціації юристів і, відповідно, не повинні розглядатися як такі, що відображають позицію Асоціації або будь-якого з її підрозділів).
СВІТЛИНА: В’ячеслав Воливач (позаду в центрі) та Ольга Табачук (ліворуч), брат і мати Сергія Табачука (не на фото), затриманого в Запорізькій області під час евакуації людей, сидять поруч з Ігорем Талалаєм (праворуч), українським очевидцем російських фільтраційних центрів. Втрьох вони брали участь у дискусії на тему “Фільтрація як невидимий фронт російської агресії проти України” у штаб-квартирі ОБСЄ у Відні 27 липня 2022 року. У доповіді від 14 липня, найбільший у світі орган з питань безпеки висловлює “серйозне занепокоєння” щодо ймовірного жорстокого поводження з десятками тисяч українців у так званих фільтраційних центрах, створених Росією в Україні. Талалай, волонтер з Дніпра, був затриманий росіянами і утримувався у фільтраційних таборах в Донецькій області протягом трьох місяців. Доля Сергія Табачука на момент проведення цієї дискусії була невідома. (Фото зроблене ALEX HALADA/AFP via Getty Images)
* * *
Про авторів:
Олександра Матвійчук (@avalaina) – очільниця Центру громадянських свобод, який у 2022 році став першою українською організацією, що отримала Нобелівську премію миру.
Наталія Арно (@Natalia_Budaeva) є засновницею і президенткою Фонду “Вільна Росія”. Раніше вона працювала директором по державі Росії в Міжнародному республіканському інституті.
Жасмін Д. Кемерон (@JasmineDCameron) – старша юридична радниця з питань Європи та Євразії Програми захисників правосуддя Американської асоціації юристів. Раніше вона багато років служила та жила за кордоном, працюючи в Міністерстві юстиції США та Державному департаменті США.