This article is also available in English here. Переклад статті здійснено завдяки Дар’ї Карман та Мар’яні Антонович.
Що означає, коли ЗМІ повідомляють про “анексію Росією [української території]”? Серед нещодавніх прикладів: CNN (“…Анексія Росією чотирьох українських територій в п’ятницю.”), Fox News (“Президент Росії Володимир Путін анексує 4 українські регіони…”), The Washington Post (“Російська анексія ставить світ «за два-три кроки» від ядерної війни”), BBC (“Чотири регіони України… анексовані Російською Федерацією”), The New York Times, Le Monde, Der Spiegel та El País (або більш загально в Google Trends). Навіть якщо загальний тон публікацій виражає певне несхвалення, широке використання терміну “анексія” є де-факто перемогою Росії на медійному фронті. То як же писати про те, що відбувається в Україні, не використовуючи цей термін? Чи можемо ми говорити про незаконне проголошення анексії, коли це необхідно, не визнаючи анексію?
“Анексія” – це досить “слизьке” поняття. Воно включає в себе три важливі виміри, які можуть бути використані, коли йдеться про те, чи здійснила Росія анексію українських територій: національне законодавство, ситуація на місцях і міжнародне право. Існують два суперечливих погляди щодо першого з вимірів (українське та російське національне законодавство); другий критерій може швидко змінюватися в міру розгортання подій на полі бою; але третій критерій є порівняно стабільним та об’єктивним, і саме він повинен використовуватися за замовчуванням для опису ситуації, що склалася. Простіше кажучи, міжнародне право вимагає визнавати українські території українськими, і саме так ми повинні це описувати.
Національне законодавство є найпростішим виміром. Українське національне законодавство стверджує, що українські території залишаються українськими. (Союзники України погоджуються з цим.) Національне законодавство Росії, яке постійно змінюється, говорить (або говоритиме) про протилежне. Зміни до російського законодавства також погіршують політичні можливості для досягнення миру всередині Росії. Зокрема, оскільки відмова від українських територій, які за російським внутрішнім законодавством вважаються “російськими”, буде більш складною з політичної точки зору, внутрішні можливості змінилися. Той факт, що це означає меншу ймовірність досягнення справедливого і стійкого миру, робить ці законодавчі зміни особливо вартими засудження (більше про цей функціональний підхід до права і моралі в цій сфері читайте в моїх працях щодо jus post bellum). Інше питання, до якого ми повернемося незабаром, полягає в тому, чи змінює це також політичну ситуацію за межами Росії.
Міжнародна спільнота загалом та, зокрема, об’єктивні ЗМІ, не мають звички наївно повторювати твердження, які лунають з вуст російського уряду. Росія регулярно робить неправдиві заяви: про те, що вона реагує на геноцид; про те, що Україна якимось чином є несправжньою; про те, що українські області є незалежними регіонами лише на короткий і зручний момент перед їхнім захопленням. Але ці твердження зазвичай ігноруються і майже ніколи не повторюються нейтральними ЗМІ без корегування. Анексія ж часто є винятком. Чому?
На мою думку, причина, чому ЗМІ говорять про анексію без застережливих лапок і часто без особливих пояснень, пов’язана із другим виміром: тобто, з ситуацією на місцях. Не важко зазначити “де-факто анексія” замість “анексія” у підписі до карти, хоча ця де-факто реальність й відрізнятиметься на карті від заяв Москви, враховуючи нездатність російської армії досягти цілей, про які вони заявляють. Але є і трохи правди, зокрема, в описі Криму як “де-факто анексованого”, оскільки досвід людей в Криму полягає в тому, що вони перебувають під управлінням Росії, незалежно від того, що міжнародне право говорить про те, чи слід називати цей термін незаконною окупацією, передбачуваною анексією чи чимось іншим.
Відлуння цього є і в тому, як міжнародне право вирішує питання наявності чи відсутності збройного конфлікту: ми більше не зосереджуємося на оголошенні війни, а натомість просто ставимо питання, якою є об’єктивна істина. Так само не має значення чи декларує держава-окупант, що вона окуповує територію: якщо де-факто має місце окупація, то ми називаємо це “окупацією”. Можна юридично характеризувати окупацію як законну чи незаконну, але характеристика території як “незаконно окупованої” не змінює фундаментального факту окупації.
Однак твердження, що Росія “анексувала” територію, яку насправді було незаконно окупувано, особливо без будь-яких подальших пояснень, вводить читача в оману з точки зору міжнародного права. Це плутає російське твердження з міжнародно-правовим фактом. Міжнародне право не дозволяє захоплення території однієї держави іншою державою шляхом акту агресії. Стверджувати, що Росія “анексувала” українську область, у той час як Україна зберігає свої територіальні претензії, означає в незначній мірі допомагати Росії в її протиправних діях. Це має два хибні наслідки. По-перше, це означає, що Росія набула територію де-юре, що не відповідає дійсності з точки зору міжнародного права. По-друге, це означає, що Росія отримала контроль через щось інше, ніж акт агресії, що також не є правдивим. Фраза на кшталт “незаконно анексована” може допомогти виправити друге твердження, однак не допоможе з першим. “Анексований” у будь-якому разі перетворюється на юридичну претензію щодо чинного статусу територій, незалежно від того, як такий статус був досягнутий. “Передбачувана анексія” або “спроба анексії” є дещо кращими термінологічно, однак все одно не дають чіткої картини.
Найчіткішим залишається найпростіший опис: кожна територія, про яку йдеться, залишається “незаконно окупованою українською територією”. Таким є їх правовий статус до і після будь-яких внутрішньодержавних юридичних спектаклів, які відбуваються в Москві. Якщо необхідно описати внутрішньо-правові маневри Росії або заяви її маріонеткових утворень, щоб донести історію до читача, то найкращим способом описати це, ймовірно, буде щось на кшталт “незаконного проголошення анексії”. Наприклад: “Донецька область, яку Росія незаконно і некоректно оголосила анексованою, лише частково окупована Росією”.
Навіщо в цьому випадку використовувати міжнародно-правову базу? Чому б не зосередитися на російському внутрішньому праві або на фактах поточного домінування на цій місцевості, а не на міжнародному праві? Як серйозність ситуації, так і наслідки нашої лексики диктують нашу відмову від наївного використання терміну “анексія”. Міжнародне право досить серйозно ставиться до незаконної спроби набуття території. Можна сказати, що припинення територіальних загарбань є ключовою метою сучасного міжнародного права.
Не потрібно особливо перейматися міжнародним правом в цілому, щоб віддати перевагу цій фундаментальній меті. Вам навіть не потрібно серйозно ставитися до обов’язкової вимоги статті 41.2 Статей про відповідальність держав за міжнародно-протиправні діяння (Articles on Responsibility of States for Internationally Wrongful Acts): “Жодна держава не повинна визнавати правомірною ситуацію, створену серйозним порушенням [імперативних норм], а також надавати допомогу або сприяння у збереженні такої ситуації”. Слід цінувати норми, які стоять за загальною забороною на застосування сили. Потрібно просто ненавидіти війну і агресію, яка її розпочинає.
Навіщо Путін «розіграв спектакль» анексії, знаючи, що він не буде прийнятий – принаймні, в короткостроковій перспективі – ні Україною, ні її союзниками? Навіщо змінювати політичний розклад Росії таким чином, щоб обмежити ймовірний діапазон варіантів мирного врегулювання? Намагатися вгадати його наміри – це, мабуть, гра в дурня. Але не можна не підозрювати, що кожна згадка про анексію в новинах викликає у нього посмішку на обличчі. Незаконність створюваної його урядом анексії – це не дріб’язкове порушення принципу невтручання. Справа не лише в тому, що це чиниться з метою сприяння незаконному застосуванню сили. Це також за своєю суттю, з огляду на його слова, є загрозою набагато ширшого застосування сили. Ця загроза є подальшим серйозним порушенням міжнародного права і має отримати відповідну колективну відповідь. Будь-яка менша реакція може призвести до повторення.
Для кожної людини, яка читає про те, що якусь територію анексували, є запрошення. Запрошення ставитися до цього як до “завершеної справи”. Ставитися до цього як до де-юре і неминучого, а не де-факто і тимчасового. Запрошення змінити політичний погляд щодо подальшої солідарності з українським народом. Якщо слизька природа терміну “анексія” допускає неточність у нашому колективному мисленні, то засоби масової інформації роблять за Путіна його роботу. Вони використовують мову агресора і неявно стають на його бік. Мова Росії та її «спектаклі» про анексію не мають жодного значення для того, як міжнародне право характеризує цю територію. Це має значення лише настільки, наскільки це є черговим порушенням міжнародного права.
Кожного дня, коли Україна виганяє російські війська з незаконно окупованої української території, вона не окуповує якимось чином нещодавно анексовану російську територію. Вона знаходиться на території, яка ніколи не переставала бути українською.
Оновіть свої підходи.
Припиніть говорити “анексовані території”.
Приклад того, що засоби масової інформації мають припинити робити.
Більше матеріалів Just Security можна знайти в нашому архіві про російсько-українську війну.
ЗОБРАЖЕННЯ: Президент Росії Володимир Путін виступає з промовою під час церемонії офіційного приєднання чотирьох незаконно окупованих російськими військами областей України – Луганської, Донецької, Херсонської та Запорізької – у Кремлі в Москві 30 вересня 2022 року. (Фото: GAVRIIL GRIGOROV/SPUTNIK/AFP via Getty Images)
* * *
Про автора:
Єнс Айверсон (@JensIverson) з 2014 року працює на посаді доцента міжнародного права в Центрі міжнародних правових досліджень Гроція (юридичний факультет Ляйденського університету).