This article is also available in English here. Переклад статті здійснила Катерина Бакай за редакцією Максима Віщика.
На початку березня президент України Володимир Зеленський заявив, що Росії доведеться “вивчити слова ‘репарації’ і ‘контрибуції’”. Росія вчинила відверту агресію проти України, і звіти демонструють незліченні докази російських воєнних злочинів і злочинів проти людяності разом із тривожними ознаками потенційного геноциду, що також вимагає подальшого розслідування. Розслідування таких злочинів Міжнародним кримінальним судом (МКС) та іншими органами є важливими для притягнення осіб до кримінальної відповідальності за вчинення ними таких злочинах та участь у них. Така відповідальність має вирішальне значення для уникнення та запобігання безкарності за тяжкі звірства. Однак, крім індивідуальної кримінальної відповідальності, не менш важливо підкреслити відповідальність Росії як держави та встановити механізми передачі та розподілення величезних грошових сум, необхідних для відбудови України, а також компенсації Україні та окремим українцям за жахливі напади, тяжкі втрати людей і великі руйнування, завдані російською війною.
Воєнні репарації – це виплати однією державою іншій (або, іноді, в сучасній практиці, окремим особам) наприкінці конфлікту, призначені для компенсації збитків і шкоди, завданих під час війни. Такі виплати, які також колись називали воєнними контрибуціями (war indemnities), мають довгу історію і були основним чи навіть єдиним механізмом компенсації після збройного конфлікту аж до 20 століття. Наприкінці Першої та Другої Пунічних воєн, наприклад, Рим наклав великі воєнні контрибуції на Карфаген. У 19 столітті Франкфуртський договір 1871 року наклав на Францію воєнну контрибуцію у розмірі п’яти мільярдів золотих франків наприкінці франко-прусської війни, а Греція повинна була виплатити Туреччині чотири мільйони фунтів воєнних репарацій наприкінці греко-турецької війни 1897 року. Найбільш сумнозвісними, звичайно, були воєнні репарації, накладені на Німеччину за Версальським договором наприкінці Першої світової війни, разом із “клаузулою про вину за війну”, яка вважалася одним з факторів піднесення Третього Рейху, а борг Німеччини, що виник у результаті цих репарацій, був нарешті повністю виплачений у 2010 році, через 92 роки після закінчення Першої світової війни.
Союзні держави наклали на Німеччину великі репараційні зобов’язання після Другої світової війни. Проте у повоєнний період репарації були помітні лише в чотирьох або п’яти міждержавних конфліктах, включаючи вторгнення Іраку в Кувейт, війну Ефіопії та Еритреї 1998-2000 років та інтервенцію Уганди в Демократичну Республіку Конго. Як наслідок, “м’язова пам’ять” міжнародної спільноти щодо міждержавних репарацій є дещо слабкою.
Оскільки репарації для України зараз уже попередньо обговорюються, настав момент для вивчення безлічі правових і політичних питань, які порушує ця ідея. З правової точки зору, зобов’язання держав здійснювати відшкодування за порушення міжнародного права є основним принципом міжнародного права, як Постійна палата міжнародного правосуддя встановила у справі Фабрики Хожув, і як міжнародні суди продовжують визнавати сьогодні. Проте, питання того, яким чином це зобов’язання могло б або повинне відбутися наприкінці нинішньої війни, залишається відкритим через багато аспектів – особливо через відсутність послідовної та однозначної міждержавної практики репарацій упродовж останніх кількох десятиліть. Таким чином, ця публікація визначає низку потенційних шляхів прийняття рішень для подальшого вивчення та обговорення.
Створення процесу відшкодування
Історично держава-переможниця накладала репарації або виплати воєнних контрибуцій на свого переможеного супротивника, що становило частину мирного договору або повоєнного врегулювання. Такими репараціями могли бути одноразові виплати або виплати протягом певного часу, а головною метою було відшкодувати переможцю воєнні витрати. Після Другої світової війни багато угод про репарації передбачали не грошові виплати, а передачу майна, включно з промисловими активами, зважаючи на ще недавні спогади про невдалу схему репарацій після Першої світової війни.
Примітно, що до Другої світової війни воєнні репарації виплачувалися однією державою іншій державі; особа була лише пасивною фігурою, але не відігравала прямої ролі в будь-якому процесі відшкодування чи реституції. У ході переговорів і планів щодо режиму репарацій після Другої світової війни почало з’являтися використання репарацій для компенсації страждань людей під час війни. Як результат, схема відшкодування включала як великі міждержавні репарації, що виплачувались Німеччиною та іншими державами Осі численним державам, так і різноманітні угоди та механізми виплати Німеччиною безпосередньо постраждалим та їхнім родинам за шкоду, включаючи примусову працю, винищення та інші звірства.
Репарації, встановлені шляхом мирної угоди або врегулювання, є одним із варіантів – хоча наразі малоймовірним – на певному етапі російсько-української війни у міру можливості врегулювання шляхом переговорів в найближчі тижні чи місяці. Імовірність і варіанти такого відшкодування залежатимуть від характеру цих переговорів, відносної міцності переговорних позицій обох сторін та низки інших факторів, які можуть виникнути під час таких переговорів. З правової точки зору репарації, передбачені договором, є обов’язковими для держав-учасниць цього договору, і будь-яке недотримання умов цієї угоди про репарації буде окремим порушенням міжнародного права.
Іншим шляхом відшкодування може бути багатостороння комісія або механізм для управління процесом відшкодування, як от Компенсаційна комісія Організації Об’єднаних Націй (КК ООН), створена для визначення та виплати репарацій після вторгнення Іраку в Кувейт у 1990 році та війни в Перській затоці на початку 1991 року. Рада Безпеки Організації Об’єднаних Націй заснувала КК ООН як свій допоміжний орган у Резолюції 687 “для виплати компенсації за зверненнями” за збитки, руйнування та ушкодження іноземним урядам, приватним особам і корпораціям “в результаті незаконного вторгнення Іраку та окупації Кувейту”.
Комісія з репарацій, створена Радою Безпеки ООН відповідно до розділу VII Статуту ООН, мала б широкі повноваження, але право вето Росії як постійного члена Ради Безпеки ООН робить її неефективною у нинішній війні. Хоча міжнародна спільнота могла б створити репараційну комісію за допомогою інших засобів, чи то в рамках компетенції Генеральної Асамблеї ООН, чи багатосторонньої угоди, за відсутності згоди Росії чи засобів для забезпечення участі Росії на підставі обов’язкових міжнародно-правових повноважень, такий механізм зіштовхнеться з суттєвими проблемами, пов’язаними з його здатністю накопичувати необхідні ресурси та здійснювати будь-які необхідні платежі.
Врешті-решт, відшкодування може бути передбачене як частина міжнародних або національних судових процесів, чи то у формі міждержавної справи в Міжнародному суді справедливості ООН, чи спеціальної комісії, створеної відповідними сторонами, чи кримінальної справи в МКС або національному кримінальному суді, чи індивідуального позову про відшкодування збитків у національному суді. Крім того, трибунал, створений або під міжнародною егідою, або під українською юрисдикцією для переслідування російських звірств, міг би включати спеціальний механізм відшкодування.
Пошук джерел коштів для відшкодування збитків
Відповідно до міжнародного права, репарації зазвичай мають одну або декілька з п’яти форм: грошова компенсація, реституція, реабілітація, сатисфакція або гарантії неповторення. У контексті міждержавної війни фінансова або натуральна компенсація є основним засобом відшкодування, із реституцією як можливим варіантом тоді, коли це доречно. Будь-яка система грошових репарацій залежить, безумовно, від фінансових ресурсів для здійснення таких виплат.
Для репарацій, встановлених у мирних угодах, відповідна держава зобов’язана сплатити обумовлену суму: засоби, за допомогою яких вона збирає або забезпечує необхідні кошти, є внутрішнім питанням для цієї держави. Однак для більшості сценаріїв відшкодування, особливо тих, у яких процес накладається на неохочу державу-учасницю, існування спеціального фонду для компенсації та засоби, за допомогою яких ці кошти забезпечуються, цілком можуть бути найважливішими питаннями. Процес репарацій без, власне, виплати репарацій – це, звісно, лише пусте слово. Наприклад, Комісія з претензій Ефіопії та Еритреї винесла остаточні рішення про відшкодування збитків обом сторонам конфлікту, але, оскільки суми майже анулюють одна одну, потерпілі зрештою залишаються без фактично виплаченої компенсації. Таким чином, з точки зору відшкодування шкоди та окремого потерпілого, процес закінчився на незадовільній ноті.
КК ООН фінансувала компенсаційні вимоги за рахунок частини доходів від продажу нафти Іраку – процесу, встановленого згідно з обов’язковими повноваженнями РБ ООН у розділі VII; цей варіант, звісно, також нездійсненний у нинішньому сценарії. Інші варіанти фінансування процесу репарацій включають використання заморожених або арештованих активів, як це було передбачено в Алжирській декларації, що заснувала ірано-американський трибунал для розгляду спорів після кризи із заручниками в Ірані в 1979 році. В угоді Іран погодився на фонд безпеки в розмірі одного мільярду доларів, створений на основі активів Ірану в Сполучених Штатах і з метою здійснення виплат, присуджених Трибуналом (див. тут для глибшого розуміння структури Трибуналу).
Однак у контексті українсько-російської війни такі варіанти є значно складнішими. Сполучені Штати та інші країни заморозили російські активи та захопили яхти та інші активи російських чиновників та олігархів. Однак, як зазначили Ендрю Бойл та Пол Стефан, заморожування активів не означає автоматично, що ці активи можуть бути арештовані та передані для репараційної схеми за відсутності стану збройного конфлікту між Сполученими Штатами та Росією, принаймні через чинне національне законодавство. Конституційне та статутне право США, а також міжнародне право також можуть стати значними перешкодами для одностороннього рішення США конфіскувати заморожені активи Росії для створення фонду репарацій для України та українців.
Репарації для кого?
Хоча репарації до Другої світової війни виплачувалися виключно державі, після Другої світової війни та Голокосту почався постійний розвиток у двох паралельних напрямах: зосередження на компенсації безпосередньо особам за заподіяну шкоду та більшого залучення окремих осіб та громадянського суспільства до переговорів і процесу реалізації. Лідери єврейської громади брали участь у переговорах щодо німецько-ізраїльської угоди про репарації 1952 року, і кошти були перераховані як державі Ізраїль, так і безпосередньо потерпілим. Шляхом переговорів з Конференцією з матеріальних претензій євреїв проти Німеччини (Claims Conference), неприбутковою організацією, заснованою в 1951 році великими міжнародними єврейськими організаціями, Німеччина виплатила приблизно 90 мільярдів доларів компенсації особам, які постраждали під час Голокосту. Аналогічно, КК ООН виплатила репарації безпосередньо тим особам, які зазнали збитків у результаті вторгнення Іраку та окупації Кувейту, виплативши останні з 52,4 мільярда доларів у січні 2022 року.
З огляду на те, що протягом минулого століття в міжнародному праві зосереджено увагу на індивіді, а також на хвилю припливу інформації про російські звірства та українських потерпілих, будь-який процес відшкодування, який обходить людину та обмежує репарації міждержавними виплатами, наштовхнеться на жорсткі перешкоди, як-от питання моралі та легітимності. Масштаби російських звірств в Україні свідчать про те, що одноразова виплата може виявитися “занадто легкою”, оскільки не звертатиме уваги на злочини та потерпілих і, таким чином, не сприятиме встановленню справедливості та притягненню винних до відповідальності. Однак у кінцевому підсумку народ і уряд України будуть вирішувати, чи є процес відшкодування чи врегулювання легітимним. Щоб це було так, будь-який процес – незалежно від того, встановлений він договором, багатосторонньою установою чи узгоджений з процесом притягнення винних до відповідальності – повинен розпочинатися з ретельного вивчення та визначення того, хто має право подавати вимоги та отримувати компенсацію, включаючи індивідів, громадські організації, а також місцеві та державні органи влади.
Репарації за що?
Переважна кількість звірств, про які повідомляється з України, вимагають масштабних зусиль, щоб компенсувати потерпілим за втрати, руйнування та травми, а Україні – за грубі порушення міжнародного права, а також допомогти фінансувати масштабні зусилля з відновлення, які будуть необхідні, коли зброя нарешті затихне. Міжнародний дискурс вже містить розширені коментарі щодо типів звірств, які вчиняються, і можливих варіантів притягнення до відповідальності, але репарації вимагають розгляду злочинів і доказів не тільки з метою притягнення винних до відповідальності, але й для не менш важливої компенсації потерпілим і встановлення правосуддя через надання репарацій. У площині перехідного правосуддя відшкодування шкоди є унікальним механізмом, що є орієнтованим на потерпілих, і така зосередженість на потерпілих у міждержавному процесі відшкодування забезпечить вкрай необхідне правосуддя та допомогу безпосередньо потерпілим в Україні.
Перше питання полягає в тому, як усунути порушення jus ad bellum у контексті репарацій. Росія здійснює агресію і явно порушує Статут Організації Об’єднаних Націй. Агресія підіймає два питання, зокрема щодо відшкодування шкоди: хто є потерпілим(и) від агресії: Україна чи окремі українці; і за яку шкоду агресор повинен надати компенсацію: за саме вторгнення як тяжке порушення міжнародного права, чи всі збитки, заподіяні в ході цієї агресії? Останні напрацювання надають рекомендації щодо цього. Традиційна концепція лише держави як жертви агресії почала поступатися місцем більш всеохоплюючій системі, яка розглядає також шкоду для окремих осіб і спільнот. Зокрема, Загальний коментар №36 Комітету ООН з прав людини стверджує, що агресія порушує право на життя, припускаючи, що як цивільні особи, так і комбатанти постраждалої держави мають право вважатися потерпілими для цілей отримання компенсації. Таким чином, деякі індивідуальні претензії можуть випливати з традиційної державоорієнтованої концепції агресії.
Нещодавнє рішення Міжнародного суду справедливості ООН щодо відшкодування збитків у справі Збройних дій на території Конго свідчить про те, що цей зв’язок між порушенням міжнародного права щодо агресії та фактичною шкодою потерпілим залишається дещо незрозумілим. Хоча Міжнародний Суд зобов’язав Уганду виплатити “повну” репарацію за її вторгнення та окупацію провінції Ітурі на сході Демократичної Республіки Конго, Суд в підсумку наказав виплатити конкретні суми репарацій за вбивство цивільних осіб, шкоду довкіллю, використання дітей-солдат, сексуальне насильство та інші порушення, що свідчить про те, що кількісна оцінка агресії може залишатися дещо невловимою. Хоча трибунал або механізм відшкодування може, безсумнівно, підрахувати всі втрати життів та знищення майна в агресивній війні та винести рішення про відшкодування, визначити кількісну шкоду, завдану самій державі в її основі – з точки зору порушень суверенітету, територіальної цілісності, політичної незалежності та іншого – може бути складнішим. Все ж репарації jus ad bellum не встановлюють нездоланної проблеми; радше відсутність міжнародної практики означає лише те, що будь-які подібні репарації в результаті російської агресії в Україні допоможуть створити фундамент для прецеденту (який, однак, сподіваємося, не потребуватиме частого використання!).
Що стосується порушень jus in bello – або права збройного конфлікту – діяння Росії в Україні трагічно представляють довгий список для включення будь-який процес відшкодування. До основних категорій воєнних злочинів належать навмисні та невибіркові напади на цивільних осіб та цивільні об’єкти; напади на медичні установи та персонал; напади на культурні цінності; сексуальне насильство; примусова депортація мирного населення, у тому числі десятків тисяч дітей; напади на та розстріли військовополонених; злочини проти захищених осіб на окупованій території; катування та нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження; напади на ядерні об’єкти – і цей список можна продовжувати. Звірства Росії, схоже, більш ніж задовольняють визначення злочинів проти людяності і підіймають серйозні питання щодо потенційного геноциду чи спроби здійснення геноциду. Крім того, на основі нещодавнього рішення Міжнародного суду справедливості про відшкодування шкоди у справі Збройних дій, в якому Суд зобов’язав Уганду виплатити репарації за порушення, вчинені недержавними суб’єктами на окупованій території, злочини, скоєні найманцями та підтримуваними Росією сепаратистами на сході України та інших окупованих Росією територіях також мають бути включені до списку.
При розмірковуванні над тим, як врегулювати питання масштабу і кількості злочинів для цілей відшкодування, важливо пам’ятати, що грошова чи інша компенсація є лише одним із аспектів відшкодування. Не менш важлива роль репарацій полягає у визнанні заподіяної шкоди та вчинених порушень, і це визнання є ключовою частиною притягнення до відповідальності та справедливості, настільки необхідних після конфлікту та звірств. З цієї причини будь-який процес відшкодування, створений для України, має бути максимально інклюзивним у визначенні того, які види порушень включати в цей процес.
Врешті-решт, обговорення потерпілих, злочинів і злочинців підкреслює необхідність співпраці, співробітництва та інтеграції між поточними зусиллями з документування, процесами притягнення до відповідальності, що народжуються та будуть впроваджуватись у майбутньому, та будь-якими майбутніми механізмами відшкодування. Залишається (виправданий) скептицизм щодо спроможності правових процесів забезпечити повну відповідальність, але навіть там, де юридичні засоби є неповними, відшкодування може допомогти заповнити прогалини, забезпечуючи додаткову міру матеріальної справедливості. І ті самі зусилля з документування, які використовуються для побудови судових справ проти Росії та російських чиновників, можуть підтримати справедливу і повну відповідальність у будь-якому процесі відшкодування. Правосуддя і притягнення винних до відповідальності не можуть виникати окремо: десятиліття перехідного правосуддя продемонстрували необхідність комплексних та інтегрованих вирішень проблем конфлікту та постконфліктних ситуацій. Тим же чином, будь-який процес відшкодування має включати ретельне продумування не тільки того, як розвивати таку взаємодію з такими іншими зусиллями, але й як оцінювати та використовувати інформацію, зібрану в ході документування.
Репарації будуть критичною частиною будь-якого вирішення конфлікту в Україні та відновлення після нього. Роздуми над питаннями “хто”, “як” і “що” можуть допомогти переконатися, що відповідь на запитання “чому” є зрозумілою та досяжною: компенсація, реституція, визнання, справедливість і відповідальність.
Авторка дякує Адрієнн Олдерман за її вагомий дослідницький внесок у цей проєкт.
Фото: Зруйнований житловий будинок 9 квітня 2022 року в Бородянці, Україна. Відступ росіян із міст під Києвом дозволив виявити десятки загиблих цивільних осіб і повний масштаб руйнувань від спроби Росії захопити українську столицю. (Alexey Furman/Getty Images)
* * *
Про авторку:
Лорі Р. Бланк – практикуюча професорка права та директорка Клініки міжнародного гуманітарного права Школи права Еморі.