This article is also available in English here. Переклад статті здійснений завдяки Анастасії Криштанович та під редакцією Мар’яни Антонович.
Я [автор – прим. перекладача] був серед мешканців Києва, що прокинулися до світанку 24 лютого та були вирвані зі сну звуком російських ракет і реактивних винищувачів, які почали повномасштабний наступ на суверенний народ України. Правозахисні групи в країні майже одразу розпочали мобілізацію для виконання важкого та емоційно виснажливого завдання зі збору та документування доказів воєнних злочинів. Деякі групи мали великий досвід роботи з системою міжнародного правосуддя. Інші були новачками у цій справі, що зголосилися зробити все, що могли, у скрутний для своєї країни час. Так само, як цивільні кинулися допомагати українській військовій боротьбі, так само правозахисники самоорганізувалися, щоб допомогти побудувати справи проти російського агресора. Незабаром ця коаліція отримала назву Коаліція “Україна. П’ята ранку”, що відображає годину початку бойових дій.
Відтоді учасники коаліції працюють понаднормово. Світ щойно почав звикатися з жахливим видовищем мирних жителів, убитих у Бучі, Ірпіні та сотнях інших міст, які російська армія намагалася «визволити» до виведення військ через потужну українську військову оборону, щоб зосередити свій наступ на сході України. Їхній відхід дозволив дослідникам почати збирати та документувати звірства в місцях, які були ними раніше окуповані. І світ ще не бачив усього того, що сталося в таких місцях, як Маріуполь, де на момент написання цієї статті агресорами оточено невеликий український загін і де кількість вбитих мирних жителів вираховується в тисячах.
Звичайно, важлива робота з документування російських звірств в Україні розпочалася не 24 лютого цього року. Вона розпочалася приблизно вісім років тому з російського вторгнення та анексії Кримського півострова в 2014 році та початку війни на Донбасі на сході України. Такі організації як Центр громадянських свобод працюють з 2014 року, активізуючи величезну волонтерську базу для збору доказів воєнних злочинів та адвокатуючи зусилля щодо гармонізації кримінального законодавства України з системою міжнародного правосуддя. Інші групи громадянського суспільства, у тому числі члени Коаліції «Україна. П’ята ранку», такі як Українська Гельсінська спілка з прав людини, Регіональний центр з прав людини та Українська правова консультативна група, а також такі групи, як Харківська правозахисна група, співпрацюють з міжнародними колегами з метою обміну інформацією про злочини, скоєні в Криму та окупованих частинах Донбасу, з Міжнародним кримінальним судом (МКС).
Зображення, які зараз з’являються з Бучі, є новим етапом у розвитку доказів воєнних злочинів. Рідко раніше ми мали змогу побачити стільки звірств у записі — на відео, у соціальних мережах, на фотографіях та в Інтернеті. Ніколи ми не бачили стільки прикладів перехоплень розвідкою, що розкривають деталі переміщень і атак ворога, що розгортаються в реальному часі. Історично дослідникам воєнних злочинів доводилося покладатися на відтворення доказів за допомогою свідчень очевидців, і могло знадобитися багато часу, щоб знайти людей у зоні конфлікту та записати їхні спогади про події. Поширення великої кількості матеріалів із відкритих джерел може суттєво вплинути на хід судової практики щодо воєнних злочинів.
Це ще більш важливо, враховуючи, що Росія систематично заперечує будь-яку вину у злочинах проти людяності, свідками яких ми є, відмовляючись визнавати їх існування, намагаючись звинуватити українців у злочинах та продовжуючи поширювати дегуманізуючу пропаганду, яка заохочує до подальших злочинів. Уряд президента Володимира Путіна відмовляється співпрацювати з механізмами міжнародного правосуддя і застосовує право вето як член Ради Безпеки Організації Об’єднаних Націй, руйнуючи механізми відповідальності для нації, лідер якої заявив, що України як нації не існує. Ми бачимо повідомлення в новинах, які припускають, що їхні солдати викопують тіла, навіть спалюють їх, намагаючись приховати докази. Відеозображення, які можуть допомогти ідентифікувати нападників, із часовими кодами, що допомагають встановити послідовність подій, є вирішальними перевагами у спростуванні заперечень агресорів.
Проте істотні виклики залишаються навіть з такою великою кількістю матеріалів із краудсорсингу. Слідчі повинні відстежувати та перевіряти джерела такої інформації, що є непростим завданням у разі отримання інформації з Інтернету, де звичка розміщувати повідомлення під псевдонімом і поширення «діп-фейків» можуть ускладнити аутентифікацію даних. Сільські жителі, які приїжджають забрати, вшанувати та поховати своїх загиблих та журналісти, які поспішають зафіксувати та повідомити про руйнування, завдані російською агресією, займаються зрозумілими, важливими й гуманними справами. Але їх рання присутність на місці злочину може поставити під загрозу можливість встановлення ідентифікаційної інформації про нападників, яка є важливою для побудови справ. І всьому цьому технологічному прогресу може завадити повільний темп традиційних судових процедур.
Ті з нас, що працюють над документуванням і збором доказів, також стикаються з проблемами можливості та співпраці. Сам обсяг доказів є величезним і розкиданий по великій частині території України. Створення наших баз даних передбачає тісну координацію між слідчими, поліцією, прокурорами та групами громадянського суспільства, як в Україні, так і на міжнародному рівні, що є складним завданням, коли велика частина нашого уряду та відповідних відомств перебуває у сильному стресі.
Також існують проблеми, пов’язані з українським законодавчим ландшафтом. Наша система правосуддя не визнає злочини проти людяності категорією злочинів, яка підлягає переслідуванню. Це накладає нереальні обмеження на тривалість розслідування злочинів. Нам терміново потрібен парламент, який функціонує на тлі цієї кризи, але не відіграє центральної ролі у прийнятті рішень, щоб ухвалити законодавство, яке приведе Україну [українське законодавство – прим. перекладача] у відповідність з міжнародним правом.
Всі ці справи стосуються вбивств мирного населення. Ми також стикаємося із зовсім іншою категорією злочинів: примусовим переселенням тисяч українських громадян, у тому числі дітей, до Росії. Їх місцезнаходження невідоме, зв’язок неможливий, а слідчі не мають доступу до російської місцевості. Довести злочин викрадення буде важко. А встановити фактичний зв’язок між такою кількістю індивідуальних звірств і злочинним наміром політичного та військового керівництва Росії буде ще важче.
Незважаючи на труднощі, є обнадійливі ознаки. Інші країни регіону, які вже пропонують таку необхідну допомогу в харчуванні, житлі та зброї, також підтримують роботу з документування воєнних злочинів в Україні. Приємно бачити, що спільна слідча група — Україна, Литва та Польща – розпочинає роботу під егідою Євроюсту, Агентства Європейського Союзу зі співробітництва у сфері кримінального правосуддя, ділиться доказами, порівнює результати, уникає дублювання зусиль. Франція направила в Бучу та Ірпінь поліцію, обладнану ДНК-лабораторією, для проведення судово-медичних експертиз. Такі спеціалісти надзвичайно корисні і з часом можуть допомогти з такими завданнями, як визначення розташування зброї, визначаючи навіть серійні номери гвинтівок, які використовувались у конкретних атаках.
Потрібна додаткова допомога не лише з боку інших європейських країн, а й з боку регіональних інституцій, таких як Європейський Союз та Рада Європи. Занадто часто ці установи приймають ситуативні рішення у відповідь [на конкретну ситуацію – прим. перекладача], в той час як потрібні міцніші основи правосуддя та притягнення до відповідальності, які б зосереджувались на жертвах агресії. Ще з часів Другої світової війни Європа пишається своїми зусиллями, спрямованими на підтримку верховенства права та захисту прав людини. Ця спадщина сьогодні поставлена на карту в Україні.
Коли Росія вторглася в Крим, міжнародне співтовариство здебільшого дивилось на це крізь пальці. Сьогодні ми бачимо наслідки здатності Путіна діяти безкарно. Світ має згуртуватися, щоб допомогти притягнути цей вбивчий режим до відповідальності. Розслідування, які ми сьогодні проводимо, мають надзвичайне значення не лише для України, а й для всього людства.
Зображення: Прокурор Міжнародного кримінального суду британець Карім Хан відвідує братську могилу в Бучі на околиці Києва з Генеральним прокурором України Іриною Венедиктовою ліворуч, 13 квітня 2022 року на тлі військового нападу Росії на Україну. Докази свідчать про звірства проти мирного населення, виявлені в таких покинутих російськими військами районах як Буча. (Фото: FADEL SENNA/AFP через Getty Images)
* * *
Про автора:
Роман Романов (@r_romanov) — директор програми «Права людини та правосуддя» Міжнародного фонду «Відродження», який є національним фондом в Україні та входить до мережі Фундацій Відкритого Суспільства.