This article is also available in English here. Переклад статті здійснений завдяки Юрію Угрину та під редакцією Мар’яни Антонович.
За словами президента Зеленського та різних повідомлень преси, російські війська невибірково встановлювали наземні міни та міни-пастки по всій Україні. Незважаючи на те, що Росія не є стороною міжнародної конвенції, що забороняє використання протипіхотних наземних мін, ці дії порушують як загальне міжнародне право про воєнні злочини, так і міжнародний протокол, який спеціально регулює такі пристрої [їх застосування – прим. перекладача], стороною якого є Росія.
У цих звітах стверджується про те, що багато таких мін і мін-пасток були залишені в населених регіонах, включаючи вулиці, будинки та автомобілі, а також на трупах і медичних предметах. Українські урядовці звинуватили Росію у скиданні з повітря пластикових «мін-метеликів». Повідомляється, що все це загрожує цивільному населенню і вимагатиме значних зусиль із знешкодження [мін – прим. перекладача].
Преса неодноразово зазначала, що Росія та Сполучені Штати не є сторонами Оттавської конвенції 1997 року, яка забороняє, в основному, використання та володіння протипіхотними наземними мінами. Однак, що часто залишається непоміченим, так це ще одна важлива угода, що б забороняла такі дії з боку Росії. Таким є Протокол II до Конвенції про конкретні види звичайної зброї від 1996 року — Протокол про наземні міни (англійською; російською). Росія, Сполучені Штати та Україна є сторонами цього Протоколу, майже як і кожна інша велика держава.
Протокол про наземні міни не встановлює заборону щодо наземних мін та мін-пасток, проте регулює їх [застосування – прим. перекладача] важливими способами. Серед іншого, він забороняє наведення мін і мін-пасток проти мирного населення або цивільних об’єктів. Він забороняє будь-яке невибіркове використання, включаючи таке, яке може завдати поранення цивільним особам або пошкодження цивільним об’єктам, що було б надмірним щодо очікуваної конкретної та безпосередньої військової переваги. Він вимагає вжиття «всіх можливих запобіжних заходів» щодо захисту цивільного населення, таких як обгороджування, маркування, застерігання та моніторинг. Він [протокол – прим. перекладача] забороняє протипіхотні пристрої, які важко виявити; а також вимагає, щоб такі пристрої, розміщені за межами маркованих та контрольованих зон, мали функції самознищення та самонейтралізації, що спрацьовують після певного обмеженого періоду часу. Він безпосередньо забороняє «за будь-яких обставин» використання мін-пасток та інших пристроїв, «будь-яким чином прикріплених або пов’язаних з» трупами, медичними предметами, їжею, напоями та іншими подібними предметами. Він [протокол – прим. перекладача] визначає детальні технічні характеристики для забезпечення виконання цих вимог. Що вже було повідомлено в пресі, свідчило б про те, що всі наведені положення, можливо, були порушені Росією в Україні.
Окремо від цього, дії Росії, про які повідомлялося, схоже, порушують загальні норми права збройних конфліктів, за які передбачена індивідуальна кримінальна відповідальність. Використання мін і мін-пасток є воєнними злочинами, якщо воно націлене проти цивільних осіб або цивільних об’єктів, або носить невибірковий характер; вони стають злочинами проти людяності, якщо є частиною широкого чи систематичного нападу на цивільне населення.
Міжнародний кримінальний суд має юрисдикцію щодо таких воєнних злочинів і злочинів проти людяності, оскільки Україна визнала юрисдикцію Суду, і, ймовірно, вони є одними із злочинів, які розслідує Прокурор МКС. Україна має національну кримінальну юрисдикцію щодо таких злочинів і може притягувати винних до відповідальності як в односторонньому порядку, так і спільно з іншими державами-однодумцями. Інші держави (наприклад, Німеччина) також можуть притягнути до відповідальності винних на основі універсальної юрисдикції та відповідно до вимог Женевських конвенцій. Жодне з цього не гарантує, що порушення росіян, про які повідомляється, не припиняться, або винні у їх вчиненні будуть покарані; але всі зусилля повинні бути докладені в таких цілях, якщо такі повідомлення [преси – прим. перекладача] правильні.
Зі свого боку, Сполучені Штати повинні повністю «сприяти» таким зусиллям, що важливо, враховуючи ресурси американської розвідки та її обізнаність щодо мін та мін-пасток. Законодавство США також передбачає кримінальні покарання за порушення Протоколу про наземні міни, який був включений до Закону США «Про воєнні злочини» 1996 року на вимогу виконавчої влади. Однак такий Закон має важливе обмеження: він не поширюється на іноземних правопорушників, знайдених у Сполучених Штатах, якщо їх жертвами були іноземні громадяни, а їхні злочини скоєні за кордоном.
Це обмеження має бути усунено, і сенатори Дік Дурбін (D-IL) і Ліндсі Грем (R-SC) пропонують законодавство, яке би надавало судам США юрисдикцію переслідувати будь-якого правопорушника (та будь-якого іншого воєнного злочинця), знайденого в Сполучених Штатах, незалежно від національності цієї особи або місця вчинення [нею – прим. перекладача] злочинів. Виконавча гілка влади пропонувала таку поправку 1996 року щодо воєнних злочинів загалом, але Конгрес не прийняв її.
Розширення юрисдикції Закону «Про воєнні злочини» мало б низку переваг щодо наземних мін. Це дозволило б Сполученим Штатам вживати конкретних заходів проти будь-якої особи, знайденої в Сполучених Штатах, яка незаконно закладала міни або міни-пастки в будь-якій точці світу, включаючи Україну. Це забезпечило б спроможність Сполучених Штатів виконувати свої зобов’язання за Женевськими конвенціями 1949 року, які вимагають від сторін діяти проти будь-яких воєнних злочинців, виявлених у межах їхньої юрисдикції. Протокол про наземні міни сам по собі містить таке зобов’язання (у статті 14), і лист президента до Сенату 1996 року з проханням схвалити його ратифікацію висловлював підтримку законодавству, що надає юрисдикцію судам США для застосування кримінальних санкцій.
Розширення юрисдикції Закону «Про воєнні злочини» також посилило б нашу здатність переконувати інші країни вживати заходів проти будь-яких осіб, які були причетні. І це допомогло б уникнути можливості того, що Сполучені Штати можуть перетворитись у законний притулок для таких злочинців. (Звичайно, він [закон – прим. перекладача] мав би ці переваги і щодо інших воєнних злочинів.) Зважаючи на всі ці підстави, Конгрес повинен якнайшвидше вжити заходів, а преса повинна інформувати громадськість про те, чому використання Росією наземних мін і мін-пасток, про які повідомляється, було б незаконним і кримінальним згідно з міжнародним правом.
Автор був послом США на конференції, на якій було прийнято Протокол про наземні міни 1996 року. Він також свідчив на слуханнях у Конгресі 1996 року на користь розширення Закону США «Про воєнні злочини».
Фото: Знак, де колись була закопана міна в центральному парку, в той час як українці долають руйнівні наслідки тижнів російської військової окупації в північно-західному передмісті Києва – Бородянка, Україна, 21 квітня 2022 року (Scott Peterson/Getty Images ).
* * *
Про автора:
Майкл Метісон – був адвокатом в Офісі юридичного радника Державного департаменту США протягом 28 років, завершуючи там свою роботу як в.о. юридичного радника. За цей час він був «на чолі» зусиль США по відродженню міжнародного переслідування воєнних злочинів шляхом створення Міжнародного трибуналу для колишньої Югославії, і був послом на міжнародних переговорах щодо звичайних озброєнь. Пізніше, протягом 20 років викладав міжнародне право в юридичній школі Університету Джорджа Вашингтона та інших установах, зокрема в Оксфорді та Стенфорді.