(This article is also available in English here. Переклад статті здійснений завдяки Андрію Угрину та Юрію Угрину та під редакцією Максима Дворового).
Війна в Україні, або точніше, невиправданий напад Росії на Україну, триває вже більше місяця, та не виказує жодних ознак швидкого чи легкого завершення. Майже від самого початку багато хто небезпідставно запитував — як можна її якнайшвидше завершити. Це, звичайно, є метою: настільки швидко, наскільки це можливо, зупинити страждання українського народу та збільшення кількісті загиблих з обох сторін. Безвідповідальні ядерні загрози Росії роблять пошук шляху до миру нагальнішим. Стійке рішення має враховувати найкращі інтереси українського народу; для досягнення такого рішення може знадобитися багато місяців, а то й більше часу. Існують ризики, що намагання досягнути швидкого закінчення війни може подовжити страждання людей, яке воно мало б полегшити.
Позиції двох сторін – та постійне виявлення звірств Росії в районах, які її сили залишили — роблять миттєве припинення вогню маловірогідним. Україна, зрозуміло, бажає закінчення російської агресії, відкидає будь-яку форму російської окупації території України, та відмовляється приймати диктат Москви щодо ведення відносин із Заходом. Хоча Україна пропонувала відмовитися від курсу до членства в НАТО, це не стало каталізатором прогресу, що свідчить про те, що бажання запобігти цьому зі сторони Росії було лишень відволікаючим маневром. Незважаючи на добре задокументовані звірства, уряд Зеленського залишається відкритим до переговорів. Росія не сильно до них докладалася, ймовірно чекаючи військового успіху для ведення переговорів з позиції сили. Москва вбачає у прозахідній Україні екзистенційну загрозу і не терпітиме київський уряд, який вирішить наблизити Україну ближче до НАТО та Європейського Союзу.
Подумайте над тим, що це буде означати для Путіна. Потенційно процвітаюча, демократична Україна буде сильно контрастувати з сусідньою, повною труднощів, авторитарною Росією і спростує доктрину російської винятковості на яку покладався Путін задля збереження влади. Залежність Росії від експорту викопного палива робить її перспективи ще більш невизначеними при світовому переході до відновлюваної енергії. Навіть Китай, найбільший енергетичний ринок Росії за межами Європи, стає зеленішим. «Втрата» України на цьому етапі була б прямою загрозою путінізму, ідеї про те, що російські народи (у тому числі й українці) потребують авторитарної форми правління, тому Путін готовий піти на все, щоб уникнути цієї долі. Це включає використання жорстокої, варварської та злочинної тактики тероризування цивільного населення та підкорення іншого уряду — стратегія, яку Росія використовувала раніше, коли на кону стояли менш життєво важливі інтереси, і якій, здається, прагне слідувати надалі.
Україна має стійке переконання, що перемога Росії де-факто буде кінцем її державності, тому вона навряд чи здасться. Російська брутальність посилює це сприйняття і підкреслює майбутнє як васала Москви, що чекає на Україну.
Війна призвела до великих витрат обох сторін, які з часом тільки зростатимуть, тож існує вірогідність, що позиції можуть пом’якшитися. 24 березня Верховний Представник Жозеп Боррель заявив, що Росія не виявляла «жодного інтересу» до переговорів доки не зможе їх вести з позиції військової сили, а Генеральний Секретар НАТО Єнс Столтенберг заявив 5 квітня, після того, як російські війська почали відступ з Києва, що «Москва не відмовляється від своїх амбіцій в Україні».
Тим часом, якщо західні держави не змінять свою позицію стосовно того, що ризик військової конфронтації з Росією може призвести до ядерної війни (надзвичайно малоймовірний шлях), решта світу може лише чекати доки умови не стануть сприятливими для врегулювання шляхом переговорів. Забігаючи наперед, є принаймні дві причини для обережності щодо того, аби бажання зробити правильні речі ненавмисно не призвело до негативних наслідків.
По-перше, може статися так, що обидві сторони втомляться від кровопролиття і погодяться на «припинення вогню» подібне до того, що не надто стійко панувало на Донбасі з 2014 року. Складність такої домовленості полягала б у тому, що обидві сторони все ще жили б в умовах, які призвели до російської агресії, і обидві припускали б наступну війну в майбутньому, що змусило б їх готуватися до більших рівнів насильства. З моменту розпаду Радянського Союзу були заморожені конфлікти існують в Молдові, Грузії та Азербайджані, на шкоду всім цим країнам. Замороження конфлікту в Україні може виявитися ще гіршим у довгостроковій перспективі, через те, що Росія погрожувала б застосувати ядерну зброю та перемогти, додаючи цінності подальшому володінню ядерною зброєю.
До того ж, існує питання про те, як буде досягнуто припинення вогню. Коментатори з благими намірами вже закликали припинити бойові дії, але заявляли, що має бути вихід, який «збереже обличчя» Путіну, наприклад, якийсь шматок України заради миру. Якщо залишити осторонь абсурдність ідеї нагородити диктатора за агресію, таке «рішення» ігноруватиме бажання українського народу.
У цьому і криється небезпека.
Росія зневажає прямі контакти з українським урядом на високому рівні, але, якщо її військові залишаться в глухому куті, вона може погодитися на пропозицію третьої сторони про загальне припинення вогню із збереженням військових позицій, імовірно, у поєднанні з вимогою про відставку українського уряду. Хоча така домовленість не відповідала б військовим цілям Росії, вона одночасно дозволила б Путіну заявити про перемогу і дала б негативний приклад винагороди за військову агресію. Проте насправді це слугуватиме тактикою переговорів, що дозволить Путіну стверджувати, що він йде на поступки, у разі якщо демократично обраний Зеленський збереже свою позицію. Американські і великі європейські лідери, з видінням Нобелівської премії у своїх головах, можуть підтримати таку домовленість і «натиснути» на Україну аби вона погодилась. Невідкладність застосування ядерної зброї, хоча і маломожлива, слугувала б мотивацією подальшого швидкого вирішення проблеми. Як і для Вашингтону, так і для Брюсселя, важливість зупинення або принаймні зменшення гуманітарних наслідків могло б призвести до підтримки такого кроку ціною винагороди за агресію. Однак, по суті, доля України може бути відібрана в українського народу та вирішена у Вашингтоні та/або в Брюсселі.
Окрім остаточного припинення військових дій через поганий хід війни для Росії, можливим є також те, що Кремль висловить ідеї щодо замороження військових дій, аби дозволити Росії консолідувати те, що вона здобула для тактичної переваги, і дати відпочинок виснаженим бійцям, можливо, підкріплюючи позицію подальшими загрозами ядерних наслідків у разі, якщо військові дії продовжуватимуться. До такого варіанту теж варто поставитися обережно.
Щовечора стикаючись з зображеннями російських звірств, у тому числі масових поховань і мертвих мирних жителів на вулицях Бучі, сексуального насильства, не кажучи вже про зруйновані лікарні, мільйони біженців та використання фугасних снарядів поблизу атомних електростанцій, зрозумілим є бажання людей припинити насильства якомога швидше і будь-яким можливим способом. При цьому, однак, не слід ігнорувати побажання тих, хто постраждав найбільше: народу України.
Хоча для західних лідерів було б непорядним намагатися вести війну до останньої краплі української крові, вони повинні шукати баланс між бажанням завершити або ж зменшити насильство та можливим збільшенням довгострокових страждань для України.
Це брудна війна. Її закінчення не буде простим, однак точкою відліку має стати розуміння бажань та інтересів українських жертв, особливо коли російські лідери відмовляються виключати використання ядерної зброї. Це має включати відновлення українського суверенітету над окупованими територіями та звільнення українських громадських лідерів, викрадених російськими військами, а також повернення українських цивільних, насильно переміщених на територію Росії. Постане питання гарантій безпеки , хоча з огляду на нехтування Росією подібних гарантій у минулому, важко уявити, наскільки вони такі гарантії можуть бути гідними довіри. Зрештою, Україні доведеться покладатися на потужну оборону та тісніші зв’язки із Заходом – саме той сценарій, якого Росія сподівалася уникнути. Західні уряди повинні бути готові посилити санкції проти російського уряду аби дати Україні важелі впливу на переговори, і швидко послабити санкції, якщо Путін зробить реальні кроки для припинення насильства.
Забезпечення того, що інтереси України та її уряду матимуть перевагу за столом переговорів, дасть найкращі перспективи щодо гарантування миру. Частиною справжньої трагедії України є те, що легке вирішення проблеми може бути не найкращим шляхом.
Фото: Getty
* * *
Про автора:
Джон Ерат – старший директор з розробки політик Центру контролю над озброєнням та нерозповсюдженням, перед тим 30 років перебував на державній службі. Нещодавно він завершив дворічну роботу в Раді Національної Безпеки США, де відповідав за європейські питання.