(This article is also available in English here. Переклад статті здійснений завдяки Анастасії Криштанович та Максиму Віщику).
Коментатори, які аналізують мотиви Владіміра Путіна щодо його повномасштабного вторгнення в Україну, часто посилаються на його заяви про те, що прагнення України до НАТО загрожують перенести бази альянсу ближче до кордонів Росії. Або вони вказують на заяви та дії, які, на їхню думку, свідчать про бажання [Путіна] воскресити колишній Радянський Союз чи Російську імперію. Але якщо це справді те, що керує Путіним, то чому немає жодних ознак того, що він має будь-які територіальні амбіції щодо Узбекистану, Таджикистану, Киргизстану та інших колишніх республік СРСР. Це саме Україна (зазнала вторгнення – прим. перекладача), а не Туркменістан. Росія є домінантною політичною силою в регіоні; якщо вона намагається відтворити радянську імперію, чому вона не спробувала просто інкорпорувати ці інші держави? Якщо вони вже є її васалами, як скажуть деякі, чому Білорусь була єдиною колишньою радянською республікою (крім Росії), яка проголосувала проти резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 2 березня, яка засуджує вторгнення Росії в Україну. (Вірменія, Казахстан, Киргизстан і Таджикистан утрималися, а Азербайджан, Туркменістан та Узбекистан не голосували).
Для спекуляцій про імперські амбіції Путіна або його нібито занепокоєння щодо НАТО важливо не відволіктися від того, що є найбільшим страхом для Путіна: ліберальна демократія на його порозі у вигляді конституційного ладу України.
Тому НАТО – і особливо Сполучені Штати – повинні зайняти позицію в Україні. Останніми роками американці були збентежені неодноразовими нападами на демократію в усьому світі, а також у Сполучених Штатах. Демократичний відхід у Європі, наприклад, в Угорщині та Польщі, був особливо невтішним для багатьох американців, враховуючи роль США у допомозі возз’єднанню Європи після Холодної війни.
Зараз в Україні усе населення на чолі з мужнім президентом ризикує своїм виживанням або змушене тікати від жахливих бомбардувань у боротьбі за демократію, за ідеали, які так довго сповідували американці.
У суперечності до твердження Путіна про те, що потенційне членство України в НАТО становить непересічну і навислу загрозу над російським кордоном, захоплення України фактично призвело б саме до цього (наближення НАТО до кордонів Росії – прим. перекладача). Якщо вторгнення вдасться і Україна стане частиною Росії, бази всередині Польщі чи будь-яких інших сусідніх з Україною країн НАТО дійсно будуть на порозі Росії. Фактично, Путін проігнорував усі докази того, що НАТО не планує приймати Україну найближчим часом, і навіть підвищив прагнення України до вступу власними діями у 2014 році, коли він примножив безпекові занепокоєння України та Східної Європи у діаметричній прогресії, захопивши Крим і розгорнувши війну на Донбасі.
Для Путіна Україна була аномалією. Україна рішуче, хоча і зі збоями, самостійно домагалася свободи та демократії, і це досягло значного успіху. Той факт, що цей демократичний процес розгортається на порозі Путіна особливо з Революцією гідності 2014 року проти його маріонетки, тодішнього президента України Віктора Януковича, ймовірно, викликає жах для Путіна.
В інформаційну епоху такий стан терору, яким стала путінська Росія, не може терпіти держав, які діють на основі [суспільної] згоди, особливо по сусідству. Путін не може терпіти саме конституційний лад України – з її незалежною (хоча все ще проблемною) судовою системою, свободою преси, багатопартійністю, переважно легітимними виборами, активним громадянським суспільством і загальною повагою до прав людини – щоб не надавати надто спокусливий приклад для демократичних активістів у власній країні, які запекло протистояли йому, ризикуючи своїм життям і громадськістю загалом, яка так широко пов’язана з людьми в Україні. У цьому відношенні “мирне співіснування” часів Холодної війни неприйнятне для Путіна.
Дозвіл Росії просувати свої кордони далі і, як наслідок, послаблення його уявлення про загрозу національній безпеці не заспокоїть Путіна, доки кожен новий кордон прилягатиме до території члена НАТО. Фактично, сам Путін про це сигналізував у своїх грудневих вимогах до альянсу, які передбачали, наприклад, виведення інфраструктури НАТО з держав-членів у Східній Європі.
Основним наміром США при наданні згоди на розширення НАТО на країни колишнього Варшавського договору, починаючи з 1999 року, було не створювати санітарний кордон навколо Росії. Радше, це розширення було спрямоване на підтримку внутрішніх рухів до ліберальної демократії, що зароджувались в колишніх радянських сателітах. Це була конституційна, а не міжнародна мета, яка керувала розширенням НАТО.
Отже, війна Путіна є наслідком його страху, що Росія, якою вона є сьогодні, неминуче вислизне з його рук і що більш демократичні лідери там, а не лише в Україні, одного дня подадуть петицію про те, щоб стати членом НАТО і що вона стане державою, заснованій на [суспільній] згоді. Якщо Захід зможе захистити Україну – за допомогою передового протикорабельного, зенітного та іншого оборонного озброєння, безперервного повітряного та наземного транспортування продуктів та ліків, із глобальним економічним остракізмом режиму Путіна – цей день таки настане.
ЗОБРАЖЕННЯ: Люди стають на коліна під час хвилини мовчання на мітингу на підтримку України на Пенсільванія-авеню перед Білим домом у Вашингтоні, округ Колумбія, 13 березня 2022 року. (Фото САМЮЕЛА КОРУМА/AFP через Getty Images)
* * *
Про авторів:
Філіп Боббіт є професором федеральної юриспруденції Герберта Векслера і директором Центру національної безпеки Колумбійського юридичного факультету, а також є почесним старшим викладачем Техаського університету.
Віола Гінгер –старший редактор Just Security у Вашингтоні та науковиця Юридичного факультету Нью-Йоркського університету. Слідкуйте за нею у Twitter (@violagienger).