(This article is also available in English here. Переклад статті здійснила Катерина Бакай.)
Майже 15 років тому я був частиною команди прокурорів Міжнародного кримінального суду (МКС), які розслідували поширені міжнародні злочини у Дарфурі, Судан. Декілька урядів публічно назвали те, що відбувалося там впродовж першого десятиліття цього століття – вбивства багатьох десятків тисяч цивільних жителів і переміщення понад 2 мільйонів – “геноцидом”. Здавалося, що МКС мав підтримку міжнародної спільноти для розслідування та судового розгляду звірств у Судані.
Суд отримав додатковий поштовх у 2005 році, коли після років непохитної опозиції, Адміністрація Буша змінила свою точку зору на протилежну і утрималася під час голосування у Раді Безпеки, дозволивши Суду діяти. Але коли у 2009 та 2010 роках МКС видав ордери на арешт президента Судану Омар аль-Башира та інших посадовців, світ відповів сумішшю неприязні та мовчання, оскільки численні уряди продовжували зустрічатися з аль-Баширом і відмовлялися його арештовувати. У результаті, аль-Башир залишився на волі, а Рада Безпеки ООН не вдарила пальцем об палець, щоб виконати рішення Суду. Лише у 2019 він був, врешті-решт, силою знятий з посади власним народом. Хоча колишній президент після цього був ув’язнений у Судані за корупцію, справа МКС широко цитувалася як приклад безсилля Суду.
Сьогодні ми стаємо свідками нових жахіть. За лічені тижні вторгнення Владіміра Путіна в Україну розтрощило фундаментальні правила того порядку, що виник після Другої світової війни. У відповідь лідери по всій Європі та за її межами справедливо підкреслили необхідність відновлення сили права та правових інституцій у вирішенні міжнародних спорів та міжнародних злочинів.
З цією метою Міжнародний суд справедливості діяв з нехарактерною швидкістю, ухваливши рішення про те, що Росія повинна негайно припинити військові операції. Сенат Сполучених Штатів, включно з усіма 50-ма республіканцями, закликав країни-члени МКС – які трохи більше року тому були адресатами санкцій адміністрації Трампа – звернутися до Суду з проханням розслідувати воєнні злочини Росії та самого Путіна. Оголошуючи резолюцію Сенату, її автор Ліндсі Грем (R-SC) посилив свою підтримку юрисдикції, зазначивши: “Це правильне здійснення юрисдикції. Саме для цього був створений Суд”. Прокурори Німеччини, Литви, Польщі та інших країн розпочали розслідування щодо осіб, імовірно відповідальних за жорстокі злочини, у національних судах за територіальною чи універсальною юрисдикціями. Провідні діячі запропонували створити новий міжнародний або змішаний трибунал, щоб притягнути російських лідерів до відповідальності за злочин агресії.
Відновлення підтримки щодо правової відповідальності за злочини агресії, воєнні злочини, злочини проти людяності є схвальним. Але чи триватиме це – і чи вдасться?
Якщо міжнародна правова реакція на кризу в Україні має бути іншою, а право має показати, що цього разу може з цим впоратися, необхідно вирішити три основні проблеми.
По-перше, прихильники правосуддя мають вже зараз підготуватися до ймовірності того, що політичний інтерес стосовно відповідальності може бути заміщений іншими пріоритетами, якщо і коли мирні переговори наберуть обертів. З очевидних причин припинення конфлікту та пов’язаних із ним людських страждань є найбільш терміновим завданням. Але відповідальність не можна віддати як розмінну монету у спробах зупинити насильство. Неприкрита агресія Росії, яка розпочалася ще у 2014 році, і звірства, скоєні услід за цим, є занадто очевидним нападом на Україну, її народ і людські цінності, які розділяє світ, щоб залишитися без відповіді. Важливо знову підтвердити гуманітарні норми, які були так жорстоко порушені. Справедливі судові провадження та, де це доречно, законні покарання найбільш відповідальних осіб є необхідними. Як показала відсутність відповіді на неодноразове минуле насильство російської держави щодо Грузії та Сирії, безкарність не може купити мир.
По-друге, будь-які зусилля, спрямовані на судові переслідування та процеси, вимагатимуть стійкої політичної волі та фінансових ресурсів. Це чудово, що наразі сорок одна держава приєдналася до передачі ситуації в Україні до МКС. Але їхня рішучість також має вимірюватися коштами, необхідними для Суду, щоб притягнути російських злочинців до відповідальності, не жертвуючи багатьма іншими важливими справами на його розгляді. І оскільки МКС може розглядати лише невелику кількість справ, державам також доведеться надавати бюджетну та політичну підтримку протягом багатьох років для фінансування безлічі нових національних і, можливо, змішаних національних/міжнародних судових переслідувань, необхідних для здійснення правосуддя.
По-третє, ті, хто бореться за відповідальність Росії за вторгнення в Україну, повинні бути готові відповісти на виправдані запитання про те, чому цей акт агресії та державного насильства заслуговує на узгоджену міжнародно-правову відповідь, тоді як інші, наприклад, вторгнення в Ірак під проводом США та Великобританії, цього не заслуговували. Занадто різким є контраст між вираженням державної підтримки щодо розслідування МКС в Україні та приглушеною реакцією – чи навіть гірше – щодо розгляду Судом імовірних воєнних злочинів та злочинів проти людяності в Афганістані, Ізраїлі та Палестині.
Це серйозні проблеми, які потребують уваги. Нерівність влади та статусу, що визначає, які жертви отримують правосуддя, а які ні, залежно від їхнього місця проживання, послаблює та дискредитує систему міжнародного правосуддя – і загрожує підірвати довіру до будь-яких судових процесів за злочини в Україні. Але наша колективна неспроможність спрямувати політичне обурення скрізь, де це необхідно, не повинна перешкоджати державам діяти тут і зараз. Успішні судове переслідування, незважаючи на зухвалу образу Росією, може ускладнити для держав ігнорування закликів про відповідальність наступного разу, коли потужний суб’єкт знехтує міжнародні правила.
І все ж, саме тому, що занепокоєння щодо вибірковості мають велику силу, дуже важливо, щоб будь-який шлях правової відповідальності, який спрацює для України, не виглядав підлаштованим під заперечення деяких урядів щодо саме такого прецеденту.
Процеси правосуддя мають найбільшу легітимність, коли вони застосовують принципи, що визнані універсальними, є вдосталь забезпеченими, щоб добре виконувати свою роботу, і ефективно залучають жертв злочинів та інших постраждалих осіб. Україна перевірить здатність міжнародної спільноти відповідати цим стандартам. Ми не повинні зазнати невдачі.
Фото: (Зліва) Президент України Володимир Зеленський отримує овації, перш ніж виступити перед німецьким Бундестагом через відеозв’язок з Києва, який перебуває під обстрілами, 17 березня 2022 року в Берліні, Німеччина (Hannibal Hanschke/Getty Images); (Посередині) Президента України Володимира Зеленського можна побачити на екрані, поки він виголошує промову перед Асамблеєю Європейського парламенту через відеозв’язок з Києва, який перебуває під обстрілами, 1 березня 2022 року в Брюсселі, Бельгія. (Thierry Monasse/Getty Images); (Справа) Президент України Володимир Зеленський виступає перед Конгресом США через відеозв’язок з Києва, який перебуває під обстрілами, 16 березня 2022 року в Капітолії США, Вашингтон, округ Колумбія. (J. Scott Applewhite-Pool/Getty Images)
* * *
Про автора:
Джеймс А. Ґолдстон (@JamesAGoldston) — виконавчий директор Open Society Justice Initiative. Раніше він обіймав посади координатора обвинувачення та старшого прокурора в Офісі прокурора Міжнародного кримінального суду.