(This article is also available in English here.)
24 лютого 2022 року російське вторгнення в Україну приголомшило українських правників-міжнародників, включаючи моїх колег і мене. Починаючи з 2014 року, українська спільнота фахівців з публічного права докладала наполегливих зусиль для зміцнення, а іноді й побудови з нуля, спроможності української системи правосуддя, яка не була готова реагувати на скоєння міжнародних злочинів такого масштабу, який ми зараз спостерігаємо. Поки інтерес до міжнародного права постійно зростав, для багатьох збройний конфлікт на сході України та в Криму здавався далеким. Розмірковування про збройні конфлікти та міжнародне право могло захоплювати та надихати, але радше тих, хто не працював безпосередньо у зонах бойових дій чи на окупованих територіях; центром уваги були, насамперед, інші місця чи часи в історії.
У лютому ситуація радикально змінилася. Повітря тхнуло війною вже за кілька тижнів, якщо не місяців, до повномасштабного вторгнення. 21 лютого російський президент Владімір Путін виголосив годинну промову, яка начебто виправдовувала визнання незалежності так званих “Донецької та Луганської народних республік”, але звучала як декларація війни – архаїчний звичай, який, однак, цілком вписувався у загальний наратив Путіна про імперію, яка заперечує право її “колонії” на існування. Путін висловив свою (хибну) позицію недвозначно й чітко: Україна є неспроможною і фіктивною державою, яка здійснює геноцид російськомовного населення, що толерується та підтримується Заходом.
Знаки часу потрібно розпізнавати, і багато правників-міжнародників тут, в Україні, зрозуміли, що це очевидний знак. Знак, провісники якого відслідковувались протягом попередніх восьми років, коли російська пропаганда плекала ненависть і неправдиві звинувачення України в геноциді. Багато з нас відчули те, що відчували наші попередники за роки й місяці до вересня 1939 року, коли численні сигнали вказували на те, що станеться далі: нацистське вторгнення в Польщу, яке незабаром втягнуло Європу та світ у війну. Після промови Путіна для всіх стало зрозуміло: питання не в тому, чи розпочнеться російське вторгнення, а в тому, наскільки масштабно і швидко воно розгортатиметься.
Протягом наступних трьох тижнів Україна поринула в хаос: містечка були повністю стерті з лиця землі, міста потрапляли під невпинну облогу та безперервні бомбардування, пологові будинки та школи зазнавали смертоносних обстрілів, а сотні цивільних життів було знищено, у тому числі шляхом цілеспрямованих вбивств під час евакуацій з оточених міст. Поки я пишу ці рядки з відносно безпечного місця на заході України, яке, однак, потрапило під обстріл 11 березня, тисячі моїх співгромадян загинули, ще тисячі були тяжко поранені, мільйони сидять в укриттях, сплять у метро, евакуюють свої сім’ї під невпинним вогнем, або борються за свободу зі зброєю в руках.
Війна в Україні – це не лише жахлива гуманітарна криза. Для правників-міжнародників ця війна є відвертим нападом на фундаментальні цінності, які лежать в основі нашої практики. У перші дні вторгнення українські студенти ділилися гірким жартом у соцмережах, пишучи: “ –Чи буде у нас завтра пара з міжнародного права? –Воно не працює, можеш його не вчити”. Інша моя українська колега заявила: “Я шкодую про кожну хвилину, годину, тиждень, місяць і рік свого життя, які колись щиро присвячувала міжнародному праву”. Інший колега зазначив, що всі норми та конвенції “не варті паперу, на якому [вони] були надруковані”, додавши, що він не може “практикувати лицемірство”. Усі ці люди завжди були невід’ємною частиною спільноти поціновувачів міжнародного права в Україні.
До певної міри я розумію ці міркування. Фрустрація різного ступеня була притаманна всім нам, особливо напередодні вторгнення і в перші його дні, коли всі спостерігали, як тактики війни стають дедалі більш кривавими і варварськими. Найбільше болю і люті завдавала не тільки загроза життю і здоров’ю як така, а й наступ на систему цінностей, яку всі сприймали як справедливу; яка змушувала людей рухатись вперед у критичні моменти їхньої кар’єри. Подібні емоції, ймовірно, відчували ті, хто долучився до становлення пакту Келлога-Браянда, спостерігаючи за тим, як на їхніх очах розгорталася Друга світова війна. Імовірно, правники-міжнародники відчували те саме, коли дивились, як їхні колеги узурпують міжнародне право, аби виправдати агресію Гітлера в Європі – подібно до того, що сьогодні відчувають багато юристів, спостерігаючи, як російські науковці намагаються виправдати вторгнення в Україну.
У перші дні війни я, як і багато моїх колег, запитував себе, чи зможу я взагалі продовжувати свою діяльність правника-міжнародника. Це почуття посилювалося відчаєм людей тут, в Україні, які у безнадії повторювали знову і знову, що міжнародне право є надто крихким, аби відреагувати на одну з масштабних гуманітарних криз століття. За останні три тижні здавалося, що українська дипломатія вичерпала свої максимальні можливості для активації всіх наявних механізмів реагування. Генеральна Асамблея ООН 141 голосом прийняла резолюцію про засудження російської агресії. Провадження щодо неправдивих російських звинувачень у геноциді розпочато в Міжнародному суді справедливості ООН, який наказом про тимчасові заходи від 16 березня зобов’язав Росію та тих, хто знаходиться під її “контролем чи керівництвом”, зупинити воєнні операції в Україні та проти неї. Росія, однак, заявила, що “не може враховувати” це рішення.
Тимчасові заходи щодо припинення нападів на цивільні та інші захищені об’єкти та осіб також ухвалив Європейський суд з прав людини. Рада з прав людини ООН створила комісію з розслідування порушень, вчинених в Україні. Офіс прокурора Міжнародного кримінального суду вирішив почати розслідування міжнародних злочинів, скоєних в Україні. Правники-міжнародники та дипломати оголосили про свою ініціативу створення міжнародного трибуналу щодо злочину агресії. Безпрецедентні санкції були запроваджені проти російської та білоруської економіки та чиновників.
Проте кожна година, що минає, забирає все більше цивільних життів. Безперервні інтенсивні обстріли продовжують блокувати життєво важливі постачання до міст, які перебувають в облозі, штовхаючи їх до межі гуманітарної катастрофи. Все більше і більше цивільної інфраструктури зазнає непоправної шкоди. Лють народу України продовжує зростати у поєднанні із звинуваченнями ООН, Міжнародного комітету Червоного Хреста, Організації з безпеки та співробітництва в Європі та інших організацій в тому, що вони роблять надто мало, щоб зупинити катастрофу. Міжнародне право, кажуть вони, не може воскресити мертвих, не може вилікувати рани травмованих чи відбудувати міста. Прикро, але неминуче, що віра в міжнародне право згорає з кожною секундою.
Перед війною я закінчив читати безцінну книгу Уни Е. Хетеуей та Скотта Дж. Шапіро під назвою “Міжнародники та їхній план заборонити війну” (Internationalists And Their Plan to Outlaw War). Уся книга Хетеуей і Шапіро демонструє, як люди – усі на своїх власних позиціях – наполегливо боролися, аби зробити війни протиправними, запобігти подальшим глобальним катастрофам і розробити всеосяжний механізм забезпечення міжнародного миру. Цю боротьбу вели державні діячі, члени парламентів, дослідники міжнародного права та навіть звичайні корпоративні юристи, такі як Салмон Левінсон з Чикаго. Хетеуей і Шапіро описують його як “навряд чи революціонера”, який, однак, протягом багатьох років після Першої світової війни розробляв плани правової революції, яка би заборонила війну як інструмент політики держав. Усі вони, зрештою, спостерігали, як їхні зусилля розвіювались у повітрі, коли хуртовина нової великої війни вторглася на європейський континент.
Але найяскравішим прикладом є Герш Лаутерпахт – один із батьків-засновників сучасного міжнародного права, яким ми його знаємо. Примітно, що Лаутерпахт походив із міста Жовква поблизу Львова на заході України, який став великим пристанищем для тих, хто тікав від жахів війни протягом останніх трьох тижнів. Голокост знищив усю родину Лаутерпахта: його батьків, бабусь і дідусів, братів і сестер з дружинами та чоловіками. Хетеуей і Шапіро наводять свідчення сина Лаутерпахта, Еліу, який згадував, що Лаутерпахт “жахливо кричав уві сні при спогадах про звірства, свідчення яких він чув”. Найімовірніше, Лаутерпахту було надто боляче бути присутнім під час свідчень на Нюрнберзькому процесі, тому він стежив за ними через вторинні доповіді.*
Але це лише частина спадщини Герша Лаутерпахта – він найбільш відомий своєю майбутньою діяльністю члена Комісії з міжнародного права ООН і судді Міжнародного суду справедливості ООН, де разом з багатьма іншими великими умами епохи він заклав основи сучасного світового порядку – того самого світового порядку, який сьогодні під ударом. Попри свою особисту трагедію, принесену нацистськими звірствами, і неспроможність міжнародного правопорядку врятувати його сім’ю, Лаутерпахт продовжував працювати над цінностями, в які вірив.
І так мають чинити сьогодні усі правники-міжнародники. Якщо цінності плекаються і захищаються в мирний час, то їх потрібно плекати й захищати із ще більшим запалом у критичні часи. Якщо ми цього не робимо, тоді ми, правники-міжнародники, повинні поставити собі декілька глобальних питань: для чого ми працюємо, боремося і живемо? Якщо сьогодні ми відмовимося від віри в наші принципи та цінності, з чим ми залишимося після того, як переможемо на полі битви? На чому ми будемо будувати нашу майбутню ідею?
Попри весь жах і горе, великі катастрофи тверезять розум. Вони ясно показують, що в мирний час люди схильні до ідеалізованого сприйняття процесів навколо. Катастрофи знищують ідеалізм і показують, що міжнародне право переважно залишається системою типу “допоможи собі сам” з багатьма слабкими місцями, де система зазнає поразки (як і кожна система). Міжнародне право ніколи не було альтруїстичним, всемогутнім чи всемилосердним: ми звикли романтизувати його, сидячи в наших безпечних домівках далеко від Донбасу, Сирії, Афганістану, Руанди чи Балкан. За своєю природою міжнародне право завжди було децентралізованим механізмом, де консенсус держав є ключовим. Але потім, з відчаєм і безпорадністю, викликаними катастрофою, приходить чітке розуміння того, що життєздатної альтернативи порядку, заснованому на нормах права, немає, і хочемо ми того чи ні, міжнародне право працює так, як воно працює.
Коли механізм виходить з ладу, ми не ліквідовуємо його, відмовляючись від подальшого використання або віри в його користь. Радше ми намагаємося з’ясувати, що пішло не так і чому, аби додати нові запобіжники і механізми безпеки, доки він знову і знову не виходитиме з ладу, а ми продовжуватимемо той самий цикл. Ми не відвертаємось від системи охорони здоров’я, тому що рівень захворюваності на рак залишається надзвичайно високим і зростає, а пандемія COVID-19 перевернула нашу рутину з ніг на голову, забравши мільйони життів. Радше ми запитуємо, що нам слід зробити, аби мінімізувати фактори, які сприяють смертельним пандеміям, і намагаємося експериментувати, поки не знаходимо необхідні ліки та вакцини. Але потім з’являється інший смертельний вірус або мутація, і ми змушені повторювати все знову і знову, цього разу оснащені усіма знаннями та досвідом для вирішення нових проблем, які виникли внаслідок наших попередніх успіхів. Так само ми не можемо дозволити собі втратити віру в людяність і правопорядок як такі лише через звірства, вчинені окремими людьми.
Ми можемо звинувачувати міжнародне право в його неспроможності запобігти війні в Україні чи зупинити її, і ми маємо моральне право це робити. Але ми зустріли війну в Україні з тим інструментарієм, який був недоступний нашим попередникам у 1914 та 1939 роках. Лише завдяки твердій позиції юристів-міжнародників попередніх епох, їхній вірі в цінності, за які вони боролися, їхньому терпінню та передбачливості, міжнародне право еволюціонувало далеко поза те, де воно було століття тому.
Серед усього того, чому нас продовжує навчати історія, є один оптимістичний урок: ми ніколи не знаємо, коли настане той самий момент-поштовх для змін. Але коли це станеться, ми – правники-міжнародники – повинні бути готові діяти: кожен на своєму фронті. Як підсумовують Хетеуей і Шапіро:
“Приклад Міжнародників дає надію: якщо право формує реальну владу, а ідеї формують право, тоді ми контролюємо свою долю. Ми можемо визнавати певні дії, а не інші. Ми можемо співпрацювати з тими, хто дотримується правил, і робити ізгоями тих, хто цього не робить. І коли правила перестають працювати, ми можемо їх змінювати. Міжнародники були змінотворцями […] завдяки своїм ідеям – і тому, що вони бажали та вміли використовувати свої ідеї, аби змінювати світ […] Нікому [з них] не було легко. Більше того, жодні з них не могли досягнути великого своїми власними силами […] Кожен був готовий боротися роками, навіть десятиліттями, за великі цілі, роблячи маленькі кроки на шляху до побудови нового всесвітнього порядку, заснованого на відмові від війни. […] Їхній приклад вчить нас, що у нас є можливості і відповідальність. Кожен з нас, навіть ті, хто далеко за межами урядових будівель, спроможний чинити зміни. Ми всі несемо відповідальність за світ, у якому живемо”. **
У цю секунду сотні моїх колег ведуть власні битви, документуючи міжнародні злочини, збираючи докази, адвокуючи надання допомоги цивільним особам, розробляючи юридичні позиції для міжнародних судових процесів, консультуючи український уряд та зміцнюючи його спроможність реагувати на міжнародні злочини, жертвою якого став український народ. Наша віра в міжнародне право могла похитнутись, але вона повинна встояти, незважаючи на усі жахіття, свідками яких ми зараз стаємо. І нинішні події мають стати імпульсом для створення сильної спільноти українських правників-міжнародників – тих, хто знає ціну міжнародному праву не в теорії, а на практиці; тих, хто захищає міжнародне право в бомбосховищах, на полях битв і в містах під облогою; ті, хто ввечері складає меморандуми, а вранці надає гуманітарну допомогу тим, хто рятується від війни.
Війни закінчуються, і повинна бути центральна ідея, яка змусить усіх рухатися вперед та втілювати набуті уроки. Притягнення винних до відповідальності є центральною ідеєю та девізом для наступних поколінь правників-міжнародників в Україні. А разом із відповідальністю вимальовуються історичні довідки про те, які ознаки катастрофи були проігноровані, та які уроки необхідно засвоювати. Засвоювати з креативністю, тому що всі ключові зрушення в міжнародному праві минулого століття були продуктами креативності, породженої бажанням зрозуміти, передбачити та мінімізувати найбільші ризики для людства.
Думки, висловлені в блозі, є виключно авторськими і не обов’язково відображають погляди організації, з якою він працює.
* Повний опис можна знайти у O.A. Hathaway, S.J. Shapiro, The Internationalists: And Their Plan to Outlaw War (Penguin UK, 2017) pp. 298-299.
** Повний текст доступний у O.A. Hathaway, S.J. Shapiro, The Internationalists: And Their Plan to Outlaw War (Penguin UK, 2017), p. 423.
* * *
Про автора:
Максим Віщик – український правник, який спеціалізується на міжнародному публічному праві із фокусом на міжнародному гуманітарному і кримінальному праві, а також праві прав людини. Він отримав ступінь бакалавра права у Києво-Могилянській академії, де зараз закінчує здобуття магістерського ступеня. Він працює молодшим юристом Global Rights Compliance у рамках проєкту MATRA-Україна ‘Посилення спроможності України розслідувати та переслідувати міжнародні злочини’ з попередньою роботою над проєктом ‘Міжнародне право та визначення ролі Росії в Криму та на Донбасі’.