(This article is also available in English here.)
(Примечание редактора: статья также доступна на русском языке.)
(Переклад статті здійснений Володимиром Саратовим та під редакцією Максима Дворового.)
Останніми днями дипломати та юристи обговорюють створення міжнародного трибуналу за Нюрнберзькою чи іншою подібною моделлю для засудження президента Росії Володимира Путіна та його найближчого оточення за розв’язання агрессивної війни проти України. І це правильно.
В режимі реального часу світ спостерігає за грубим силовим вторгненням і відстежує незліченні порушення міжнародного права російськими військовими, від застосування касетних бомб у густонаселених районах до відмови відкрити справжній гуманітарний коридор для евакуації мирного населення. Усі також чули як Путін і його міністр закордонних справ Сергій Лавров маніпулюють термінологією міжнародного права задля здійснення пропагандистської кампанії у своїй країні.
Цинічне використання Путіним мови міжнародного права для виправдання протиправних дій, що загрожують суверенітету інших держав, не є новим. Ми бачили це у випадку вторгнення і анексії Кримського півострова у 2014 році, яке Путін описав як гуманітарну інтервенцію. Після цього російська Держдума ухвалила закон, який затвердив верховенство російського права над рішеннями міжнародних судів. Тоді західні спостерігачі відзначали, що це був «черговий відступ Кремля від системи міжнародного права та правил, що діяли з часів Другої світової війни».
Однак не завжди визнається ключова роль, яку в першу чергу Росія, а точніше Радянський Союз, відіграла у створенні цієї післявоєнної системи міжнародного права, зокрема злочину агресії. В той час як міжнародні юристи та політики закликають до «іншого Нюрнбергу» (заснованого ООН, змішаного чи багатонаціонального трибуналу), слід обміркувати історію першого Нюрнберзького процесу. Міжнародний військовий трибунал (МВТ), що діяв з листопада 1945 р. до жовтня 1946 р., часто описується як тріумф «західних ідеалів» або як «американський винахід». Насправді, Нюрнберга взагалі б не відбулося, якби не наполягання Радянського Союзу.
Заклик до створення спеціального міжнародного трибуналу
Радянський Союз підняв питання про злочинність дій нацистів на ранніх етапах війни, що було викликано жорстокістю нацистських нападів та окупації в таких містах як Харків та Київ. У квітні 1942 року міністр закордонних справ В’ячеслав Молотов опублікував свою «Третю ноту про німецькі звірства», доводячи, що спалення сіл і масові вбивства мирного населення були частиною умисного німецького плану. За шість місяців, у жовтні 1942 року, Молотов публічно закликав до створення «спеціального міжнародного трибуналу» і запропонував усім зацікавленим урядам співпрацювати щодо притягнення до відповідальності Адольфа Гітлера, Германа Герінга, Рудольфа Гесса та інших нацистських лідерів.
Сполучені Штати та Великобританія неспішно сприйняли ідею спеціального міжнародного трибуналу. Урядовці США були стурбовані розправами над американськими військовополоненими. Британські чиновники стверджували, що злочини нацистських лідерів були занадто серйозними для судового розгляду, і замість цього вимагали покарати їх виконавчим указом без судового процесу.
І тоді радянський уряд пішов своїм шляхом. Вони не приєдналися до розташованої в Лондоні Комісії Об’єднаних Націй з воєнних злочинів (UNWCC), де «воєнні злочини» визначались вузько, а саме як злочинні дії, що «порушують закони та звичаї війни», як це передбачено Женевськими та Гаазькими конвенціями. Натомість вони створили власну комісію з воєнних злочинів — Надзвичайну державну комісію. Вони зібрали докази нацистських звірств по всьому Радянському Союзу та розпочали власні процеси щодо воєнних злочинів, такі як Краснодарський процес у липні 1943 року та Харківський процес у грудні 1944 року.
Радянські юристи
Але це навряд чи повна історія. Бо навіть коли Радянський Союз розробив свій власний підхід до правосуддя воєнного часу, радянсько-єврейський юрист Арон Трайнін своїми роботами суттєво вплинув на міжнародну дискусію щодо воєнних злочинів. Найважливішим було твердження Трайніна про те, що лідери держави можуть і повинні нести індивідуальну кримінальну відповідальність за планування та ведення несправедливої загарбницької війни.
Ким був Трайнін? Як його ідеї про воєнні злочини стали визначними в Радянському Союзі та за кордоном?
Арон Мойше Трайнін народився в єврейській купецькій родині в 1883 році в містечку Вітебськ, що розташовувалось в смузі осілості (нині – територія Білорусі). У лютому 1909 року він закінчив Московський університет і залишився на кафедрі кримінального права. Трайнін не вступив до комуністичної партії. Але після 1917 року він вміло та охоче служив новій владі.
Ідеї Трайніна набули популярності в Радянському Союзі частково через його зв’язки з Андрієм Вишинським, з яким він познайомився в Московському університеті. Вишинський, який народився в польській католицькій родині в Одесі та отримав юридичну освіту в Київському університеті, приєднався до більшовиків у 1920 р. Він робив партійну кар’єру, обіймав різні посади та особливо відзначився як державний прокурор. Найбільше він відомий своєю роллю головного прокурора під час московських процесів 1936-1938 років — великих показових процесів, які Сталін використовував для знищення своїх політичних ворогів.
На початку 1930-х і Трайнін, і Вишинський обіймали посади в Московському юридичному інституті. Коли Радянський Союз приєднався до Ліги Націй у 1934 році, Трайнін працював з Вишинським над визначенням радянського підходу до міжнародного права.
У середині 1930-х років Трайнін написав дві книги — «Кримінальне втручання» (1935) і «Захист миру та кримінальне право» (1937). У них Ліга Націй критикувалась за те, що вона не змогла взятися за вирішення проблеми запобігання «агресивній війні». Трайнін визнав, що пакт Бріана — Келлоґа 1928 року був важливим кроком вперед, але стверджував, що пакт зайшов недостатньо далеко. Підписанти відмовилися від війни «як інструменту національної політики», але не зробили ведення війни караним злочином. Трайнін закінчив свою книгу 1937 року закликом до створення міжнародного кримінального суду, який би судив «осіб, які порушують мир». До цієї роботи Вишинський додав своє ім’я як редактор, і написав вступ, у якому запропонував, щоб усі дії, що «посягають на мир», були предметом нової міжнародної кримінально-правової конвенції.
Заклик Трайніна і пропозиція Вишинського пролунали тоді, коли Гітлер готувався до походу на Європу, а Сталін розгортав свій Великий терор, і спочатку були пропущені крізь вуха.
Відповідь на німецьке вторгнення
У 1940 році Вишинський став заступником міністра закордонних справ. Через два роки, зіткнувшись з невідкладною потребою діяти щодо нацистських воєнних злочинів, Вишинський звернувся до Трайніна.
Трайніну здавалося, що безжальність нацистів до цивільних осіб і безпідставне вторгнення до суверенних держав вимагають переосмислення права. Він роздумував над кримінальною відповідальністю, поставивши кілька важливих запитань: які дії держави під час воєнного часу можна вважати злочинами, що караються за міжнародним правом? Які інструменти міжнародне право може запропонувати щодо звірств, скоєних під час агресивної війни? Які санкції можна було б застосувати проти лідерів «бандитської» держави, яка вторглася в інші країни і «знущається над принципами та нормами, визнаними цивілізованим людством», переслідуючи власні «хижацькі цілі»?
Відповіді Трайніна, викладені у звіті для Міністерства закордонних справ у липні 1943 року, а потім оприлюднені за кордоном, стануть фундаментом для підходу союзників до воєнних злочинів.
Трайнін стверджував, що масштаби війни були настільки вражаючими, а нацистські злочини проти цивільних осіб настільки шокуючими, що було б «немислимо не притягнути винних до відповідальності». В той час як німецька держава повинна бути піддана політичним репресіям та економічним санкціям за ці злочини, кримінальну відповідальність, за його словами, повинні нести окремі виконавці на всіх рівнях.
Відкидаючи посилання на «накази керівництва», типову тактику захисту в міжнародному праві, Трайнін стверджував, що рядові солдати, які вбивають цивільних осіб «за наказом свого керівництва», так само винні, як і ті, хто робить це «за власним бажанням». Але Трайнін наполягав, що найсуворіша кримінальна відповідальність має лежати на керівниках Німеччини. Тут він звернув особливу увагу на Гітлера та його міністрів, керівництво нацистської партії, нацистську владу на окупованих територіях, верховне командування Вермахту та німецьких фінансово-промислових магнатів, відзначаючи їх «грубі порушення принципів міжнародних відносин та людської етики».
Найважливіше твердження Трайніна стосувалося того, що нацистських лідерів слід судити не лише за злочини, скоєні під час війни, але й насамперед за розв’язання агресивної війни. Тут Трайнін запропонував термін «злочини проти миру» і визначив його як: акти агресії; пропаганда агресії; укладення міжнародних договорів з агресивними цілями; порушення мирних договорів; провокації, покликані розв’язати конфлікт між країнами; тероризм; і підтримка «п’ятих колон». Він повторив заклик Молотова до створення спеціального міжнародного трибуналу. Він також запропонував включити «злочини проти миру» до нової міжнародно-правової конвенції.
Поширення радянських ідей про злочин агресії
Радянські лідери оприлюднили ключові ідеї Трайніна в радіопередачах і випусках новин. Потім у липні 1944 року вони випустили доповідь Трайніна у вигляді книги «Кримінальна відповідальність гітлерівців». Вишинський знову фігурував як редактор. Головну роль відіграв час: наприкінці весни 1944 року Радянський Союз відвоював значну частину південної Росії та України, і німецькі війська повністю відступили. Того літа Червона Армія розпочала свій наймасштабніший наступ у війні, повернувши Білорусь і увійшовши до Польщі. Радянська сторона наполягала на скликанні спеціального міжнародного трибуналу.
Незабаром книга Трайніна потрапила через Європу до Лондона, де була перекладена англійською та обговорена членами UNWCC. Деякі члени UNWCC підтримали ідею Трайніна, як-от чехословацький юрист Богуслав Ечер (Bohuslav Ečer), який також вважав, що агресивна війна є первинним злочином, і якого все більше розчаровував більш консервативний підхід UNWCC. Використовуючи термінологію Трайніна, Ечер наполягав на тому, що «підготовка та розв’язання нинішньої війни повинні бути покарані як злочин проти миру».
Таким чином, у міжнародно-правовий лексикон увійшов термін «злочини проти миру», який матиме значний вплив на повоєнне правосуддя. Наприкінці жовтня Ечер представив UNWCC докладний звіт про книгу Трайніна. Цей звіт був поширений серед делегатів, багато з яких звернулись з ним до своїх урядів. Через пару тижнів звіт Ечера було надіслано до Держдепартаменту США. Невдовзі Держдепартамент проаналізував книгу Трайніна і надіслав її разом зі звітом Ечера до Білого дому.
На початку січня 1945 року два юристи відділу спеціальних проектів військового департаменту, підполковник Мюррей Бернейз (Murray Bernays) і його колега Д.В. Браун (D.W. Brown), підготували таємний звіт для президента США Франкліна Делано Рузвельта щодо того, чи був початок Другої світової війни злочином, за який лідерів Осі можна було судити і покарати. Вони дійшли позитивного висновку. Автори звіту визнали, що ця думка повністю суперечила чинній політиці США, але події в Європі вимагали, щоб міжнародне право розвивалося «зі зростанням та розвитком суспільної свідомості».
На думку Бернейза і Брауна, незважаючи на попередні погляди щодо цього, «не можна сперечатися з тим, що розв’язання агресивної війни сьогодні засуджується переважною більшістю людства як злочин». На підтримку своєї позиції вони посилалися на «радянський погляд» і обговорювали концепцію «злочинів проти миру» Трайніна. Вони дійшли висновку, що офіційна заява урядів союзників щодо злочинності агресивної війни «засновувалася б на міцних підставах», та належала б до «чинного міжнародного права».
Ідеї Трайніна утвердилися і зіграють важливу роль у розвитку нової системи норм міжнародного права.
Повоєнне правосуддя
Після перемоги союзників у травні 1945 року, коли американські та британські лідери прийшли до ідеї створення спеціального міжнародного трибуналу, Трайнін був одним із двох представників радянського уряду, спрямованих до Лондона для підготовки Лондонської угоди та Нюрнберзької хартії. Він та Іона Нікітченко (який пізніше буде радянським суддею в МВТ) протягом літа вели переговори з представниками Сполучених Штатів, Великобританії та Франції. «Злочини проти миру» були однією з трьох категорій злочинів, остаточно визначених у статті 6 Хартії, поряд з воєнними злочинами та злочинами проти людяності.
Представники чотирьох основних союзних держав походили з різних політичних систем з різними правовими традиціями. Втім, вони дійшли згоди у формулюванні Лондонської угоди та Нюрнберзької хартії. Звинувачення у «злочинах проти миру» стало стрижнем усього судового процесу та суттєво вплинуло на Нюрнберзьку модель правосуддя.
Росія сьогодні
Яке відношення все це має до заклику щодо створення нового Нюрнберзького трибуналу для притягнення російського керівництва до відповідальності за вторгнення в Україну? Чи має значення, що Радянський Союз допоміг створити Нюрнберзьку модель правосуддя? Невже нам потрібно знати, що поняття «злочини проти миру» ввів радянський юрист? Звісно ж!
Путін розв’язав агресивну війну проти України. Російські військові бомбардують школи, лікарні та пам’ятки культури в Херсоні, Києві, Чернігові, Харкові та інших містах України — тих самих регіонах, що були ціллю Вермахту під час Другої світової війни. Є численні повідомлення про зумисні обстріли російськими військами мирних жителів, які намагаються втекти та врятуватися. Словом, російське керівництво та генерали чинять злочини проти миру, воєнні злочини та злочини проти людяності.
Путін і його найближче оточення порушили міжнародно-правову систему, яку московські лідери та юристи допомагали створювати після Другої світової війни. Вони навіть цинічно використали термінологію Нюрнберга для виправдання безпідставних дій, брехливо звинувачуючи українську владу у здійсненні «геноциду» росіян.
Хоча Міжнародний кримінальний суд має повноваження розслідувати воєнні злочини та злочини проти людяності, скоєні на території України, він не може розслідувати злочин агресії, оскільки Росія та Україна не ратифікували Римський статут. Саме щодо цього злочину стане у нагоді новий спеціальний трибунал, подібний до Нюрнберга, — створений за угодою в ООН або незалежно кількома державами.
Швидше за все, Путін заклеймить будь-який такий трибунал як винахід Заходу. Втім, це все що завгодно, але точно не винахід Заходу. Радянський Союз тісно співпрацював зі Сполученими Штатами, Великобританією та Францією, щоб притягнути європейські держави Осі до відповідальності після Другої світової війни. Насправді, саме Радянський Союз очолював цей процес. Саме Союз підштовхнув до скликання спеціального міжнародного трибуналу, запровадив концепцію «злочинів проти миру» і наполягав на тому, щоб нацистських лідерів судили за ті ж злочини, що їх сьогодні вчиняє керівництво Росії. Повна історія МВТ показує, що Радянський Союз допоміг створити міжнародно-правові норми та Нюрнберзьку модель правосуддя. Якщо Путіну висунуть звинувачення і його судитимуть за розв’язання агресивної війни проти України, світ частково буде вдячний Арону Трайніну.
Фото: Іона Нікітченко та Арон Трайнін (центр, центр зліва) під час переговорів на Лондонській конференції, 1945 р. (Меморіальний музей пам’яті Голокосту (США), люб’язно надано Бібліотекою Гарі С. Трумена. Фотограф: Чарльз Александр)
* * *
Про авторку:
Франсін Хірш (Francine Hirsch) (@FranHirsch) є професоркою з історії (Vilas Distinguished Achievement Professorship) в Університеті Вісконсіну-Медісону. Вона є авторкою книги «Імперія націй: етнографічні знання та становлення Радянського Союзу» (Empire of Nations: Ethnographic Knowledge and the Making of the Soviet Union (Cornell, 2005)), і «Радянський вирок у Нюрнберзі: Нова історія Міжнародного військового трибуналу після Другої світової війни» (Soviet Judgment at Nuremberg: A New History of the International Military Tribunal after World War II (Oxford, 2020).