(This article is also available in English here. Переклад статті здійснений завдяки Катерині Бакай та Максиму Віщику.)
Коли держави-переможниці Другої світової війни створили Організацію Об’єднаних Націй (ООН), вони діяли з двома основними цілями: уникнення війни та забезпечення захисту прав людини.
Не є несподіванкою, що ці дві цілі є основою преамбули Статуту ООН. Міжнародна спільнота пережила не лише війну, а й геноцид, який за попереднім, позитивістським підходом до права, видавався правомірним, якщо вчинявся державою щодо власних громадян. Ті, хто пережили дві всесвітні війни за тридцять років, зрозуміли, що існує зв’язок між повагою до індивіда та повагою до інших націй – це може бути не завжди очевидним, але слідує з впливу повзучої деградації рівності та поваги до інших. Як Інститут міжнародного права оголосив на своїй перші сесії після війни: “Ефективний правопорядок між державами є невіддільним від поваги до людини у внутрішньому устрої кожної держави”. Професорка Інгрід Вюрт у своїй нещодавній статті знецінює значимість цього невід’ємного зв’язку, стверджуючи, що потрібно знизити пріоритетність прав людини на благо миру у світі.
Вюрт закликає до ‘поміркованого’ міжнародного права, яке менше стосується прав людини та гуманітарних цілей і більш звужено зосереджується на територіальній цілісності. Вона стверджує, що “заборона застосування сили була знецінена намаганнями досягати інших цілей завдяки міжнародному праву, зокрема прав людини та гуманітарних цілей.” Вона стверджує, що “розширення міжнародного права задля зосередження на правах людини та гуманітарних цілях за рахунок територіальної цілісності”, послабило міжнародне право “[питаннями] достовірності та іншими проблемами”.
За словами Вюрт, міждержавний мир і територіальна цілісність вступають у спір з інвестуванням у права людини, оскільки “міжнародне право не настільки сильне, аби все робити добре”. Таким чином, воно повинно зосередитися лише на тому, що вона (Вюрт – прим. перекладачів) вважає найосновнішим – територіальній цілісності – водночас обмежуючи інші цілі, які можуть завадити цій меті. Вона (Вюрт – прим. перекладачів) стверджує, що гуманітарні цілі повинні досягатися іншими шляхами, тоді як основною функцією міжнародного права має бути врегулювання територіальних взаємовідносин між державами.
Проте навіть сьогодні в Україні ми можемо побачити яскраво виражену роль зв’язку між повагою до особистості та повагою до території іншої держави. Історичний підхід до нинішньої війни в Україні глибоко пов’язаний із запереченням прав людини з боку російського та колишнього українського керівництва та відновлення цих прав (хоч з обмеженим успіхом) українським народом. Протести Євромайдану 2014 року зосереджувалися на необхідності позбутися корупції та порушень прав людини в Україні, що здійснювалися підтримуваним Росією урядом. Саме на відмову від підтримуваного Росією корумпованого керівництва відповів президент Росії Володимир Путін: спочатку окупацією Криму, Донецька та Луганська, а тепер загрозою самому українському суверенітету. Те, що Путін покликається на безпідставні звинувачення у геноциді, щоб спробувати легітимізувати та виправдати своє нинішнє вторгнення, не змінює ні цієї реальності, ні законності його поведінки в Україні.
Пропозиція Вюрт змусила б Організацію Об’єднаних Націй знехтувати однією зі своїх двох основних цілей. Вона б також надала змогу антагоністам (і недобросовісним суб’єктам) трактувати міжнародне право виключно через їхні порушення, а не через наші загальні цілі та інтереси. З часом це вимагатиме постійного звуження фокусу міжнародного права, оскільки кожне нове порушення або недобросовісний аргумент, пов’язаний з нехтуванням територіальним суверенітетом, означатиме зосередження міжнародного права на збереженні його найвужчої компетенції (територіального суверенітету, відкидаючи при цьому інші проблеми, такі як гуманітарні питання та права людини, що теж регулюються міжнародним правом – прим. перекладачів).
Ми не віримо, що цей шлях є здійсненним чи бажаним.
У відповідь на це, ми хочемо зосередитися на трьох суміжних питаннях: центральне значення прав людини для міждержавного миру; використання прав людини та гуманітарного права як “залякувача” у міжнародному праві; і важливість прав людини як унікальної мети в рамках міжнародного права.
Права людини та міждержавний мир
Мова про права людини часто використовувалася як передумова до війни, як-от зараз Путіним щодо України, а раніше й західними державами, які прагнули, серед іншого, зміни режиму в Лівії та Іраку. Але, як пояснив Кевін Джон Хеллер (і узагальнив тут), права людини та гуманітарні проблеми рідко використовуються в будь-якому реальному правовому значенні для виправдання нападів на територіальну цілісність (виправдання дій Сполученого Королівства в Сирії у 2018 році сприймається як проблемний виняток). Натомість міркування щодо прав людини часто використовуються в якості політичної пропаганди, що спрямована на залучення народної підтримки війни. Ця політична пропаганда не повинна відігравати значну роль у визначенні належного співвідношення у міжнародному праві між правами людини та забороною застосування сили або захистом територіальної цілісності в статті 2(4) Статуту ООН.
Як юристи, ми не повинні допустити, щоб маніпулювання мовою прав людини затьмарювало зв’язок між цими двома цілями. Загалом, повага до прав людини та повага до територіальної цілісності йдуть пліч-о-пліч, а не поодинці. Недотримання прав людини може спричинити масштабні збройні конфлікти, що виходитимуть поза кордони, як-от ті, що можемо спостерігати на кордонах між Колумбією і Венесуелою та Колумбією і Перу. І, як ми можемо побачити на прикладі Північної Кореї та Китаю, країни, які порушують права людини в себе вдома, найчастіше не готові поважати територіальну цілісність своїх сусідів.
Зрештою, найімовірніше, що саме сильніший внесок у права людини – а не послаблений – здатен підвищити повагу до територіальної цілісності, а не підірвати її.
Міфологія захисту прав людини
Здійснення внеску в права людини вимагає часу та зусиль. Набагато легше звинувачувати права людини в тому, що вони не змогли розв’язати світові проблеми – або ж навіть додали цих проблем – аніж забезпечити їх справжній захист. Виник міф, який припускає, що право прав людини є відповідальним за, або, принаймні, причетним до підйому популізму чи нерівності доходів.
На жаль, захист, що надає право прав людини — і його розширення — і близько не є настільки потужними, як припускають критики, і не може обвинувачуватись у тих межах, які встановлює міжнародне право. Якби ж повага до прав людини була такою центральною та впливовою в міжнародній правовій системі, як про це припускають Вюрт та інші, то, можливо, світ був би більш мирним місцем.
Натомість міжнародна спільнота зберегла свої найслабші механізми забезпечення саме для прав людини та захисту довкілля. Задля забезпечення міжнародного миру та безпеки Статут ООН дозволяє Раді Безпеці видавати резолюції, які є обов’язковими до виконання. У сфері міжнародного інвестиційного права арбітражні комісії можуть виносити рішення у “мільярдах”, які повинні виконуватись у більш ніж 180 державах і територіях і не підлягають оскарженню. У сфері торгівельного права, панелі СОТ можуть визнати, що закони держави не підлягають виконанню. У сфері міжнародного кримінального права (і опосередковано принаймні частини міжнародного гуманітарного права) ми створили ad hoc трибунали, а тепер і Міжнародний кримінальний суд.
Але у сфері прав людини система ООН допускає лише незобов’язуючі погляди, висновки та запити від конвенційних органів і мандати на деякі спеціальні процедури. Правозахисники мусять сподіватися, що моральна сила заяв про права людини переконає державу дотримуватися їх — або змусить міжнародне співтовариство діяти. Оскільки самі норми цього не забезпечують.
Права людини не порушували і не порушують територіальну цілісність: право прав людини не настільки потужне.
Більше того, навіть якби твердження Путіна про геноцид були правдою, нічого в праві прав людини не виправдало б його війну. Навіть коли відбуваються найбільш кричущі порушення прав людини, міжнародне право не дозволяє державам в односторонньому порядку вживати інших заходів, окрім самооборони. Це, мабуть, найбільша іронія аргументу Вюрт: розмивання територіального суверенітету правом прав людини більш уявне, ніж реальне. Навіть у випадку нинішнього вторгнення Росії в Україну, найбільшу загрозу несе саме розширення підстав для самооборони – принципу, який існує для захисту територіальної цілісності.
Права людини як законні засіб і мета
Чого бракує в аргументації Вюрт, то це місця, де права людини мають найбільше значення – всередині держав. Там, де воно є найефективнішим, право прав людини допомагає запобігти жорстокому поводженню держав щодо власного населення і забезпечує потужніший захист для найбільш уразливих серед нас.
Державні посадовці, місцева влада, неурядові організації та інші “правові посередники” постійно використовують конвенції з прав людини у своїй щоденній роботі. Покликання на право прав людини рідко є панацеєю, однак копіткі, рутинні процеси, які будуються на праві прав людини, призвели до конкретних покращень для реальних людей. Визначаючи міжнародно-правові очікування, Організація Об’єднаних Націй забезпечила основу для просування прав людини саме через національні (правові – прим. перекладачів) системи. Ми стали свідками заборони та переслідування актів катувань та позасудових вбивств, надання медичної допомоги та освіти на недискримінаційних засадах, ширшого доступу до громадського транспорту для осіб з інвалідністю, спротиву в разі незаконного виселення з житла та створення прихистків від домашнього насильства – і все це побудовано на міжнародно-правових вимогах.
У більшості випадків ці досягнення відбуваються далеко за межами літератури міжнародного права, але вплив міжнародного права прав людини, здається, є сильнішим саме в обмеженні та зосередженні суверенної влади в межах кордонів, а не між ними. Сказати, що правники-міжнародники та Організація Об’єднаних Націй мають знизити пріоритет правозахисної діяльності, оскільки вона була риторично привласнена державами, означало б не зуміти відокремити зерна від полови та позбутися обох одразу.
Зображення: 6 березня 2022 року, Берлін, Німеччина, на головному залізничному вокзалі Hauptbahnhof розміщено інформацію для людей, які тікають з України, розореної війною (Фото: Carsten Koall/Getty Images).
* * *
Про авторок:
Тара Ван Хо (@TaraVanHo) — старша викладачка Університету Ессекса (Великобританія).
Рейчел Лопес (@Rachel_E_Lopez) є доценткою права та нещодавно була призначена інавгурованою дослідницею в Школі права Томаса Р. Клайна в Університеті Дрекселя. Вона також є співробітницею Центру Карра з національної правозахисної політики при Гарвардській школі Кеннеді.
Евелін Шмід – доцентка міжнародного права Університету Лозанни. Слідкуйте за нею в Twitter @SchmidEvelyne.