(This article is also available in English here. Переклад статті здійснений завдяки Саратову Володимиру. Оригінальна дата публікаці: 2 березня 2022.)
[Примітка редактора: Щоранку президент отримує від розвідувальних агентств денні брифінгові звіти, в яких представлена інформація та аналітика щодо політичного розвитку в усьому світі. У цьому змодельованому щоденному звіті Президента старший науковий співробітник Just Security Бріанна Розен представляє вигаданий виклад мислення, мотивів та розрахунків президента Росії Володимира Путіна щодо України.]
В той час як російське вторгнення в Україну триває, розуміння того, як працює мислення російського президента Володимира Путіна, може допомогти вам передбачити його наступні кроки під час кризи та відреагувати на них. У той час як Путін свідомо прагне зобразити ауру таємниці та загадки, наша інформація та аналітика висвітлюють його мотиви та розрахунки.
Під час формулювання політичної реакції на російську агресію слід враховувати наступні фактори:
По-перше, Путін продовжує вважати, що він уособлює і персоніфікує російську державу, де він здійснює патерналістський контроль над людьми та громадянським суспільством. Як наслідок, Путін стурбований тим, щоб завжди виглядати сильним і головним. Він цінує порядок і силу більше, ніж демократичні свободи або норми.
- Путін розглядає особисті права як інструмент втручання Заходу і загрозу національній безпеці Росії. У його сприйнятті права та норми мають інструментальну цінність лише настільки, наскільки їх можна використати, щоб відвернути західну критику дій Росії.
- Незважаючи на обмежені свободи, які залишаються у російського громадянського суспільства після десятиліть дедалі більш репресивного правління, новий суспільний договір між державою і народом такий самий, як і старий суспільний договір, який існував за часів царської Росії та Радянського Союзу.
- Нещодавні протести в Росії щодо вторгнення в Україну в їх нинішньому масштабі навряд чи суттєво вплинуть на прийняття рішень елітою. Незважаючи на це Путін утримався від того, щоб назвати військові операції в Україні «війною» і доручив своєму регулятору з питань комунікацій видалити посилання російських ЗМІ, які описують це як «війну». Це дає змогу припускати, що він, можливо, намагається контролювати наратив і запобігти ширшій зворотній реакції громадськості.
Ми з високою впевненістю оцінюємо, що Путін все більш ізольований і не отримує точної інформації про війну. Зростає кількість доказів того, що «кістяк» Путіна і коло довірених радників, яке постійно скорочується (включаючи Сергія Наришкіна, главу російської Служби зовнішньої розвідки (СЗР), секретаря Ради безпеки Російської Федерації Миколу Патрушева та Олександра Бортнікова, директора Служби внутрішньої розвідки ФСБ) – усі вони є безкомпромісними колишніми офіцерами КДБ – не хочуть говорити йому сувору правду.
- Відслуживши у КДБ до того, як стати президентом, Путін вважає, що знає все краще за своїх радників, і оточує себе підлабузниками. Путін не шукає альтернативних політичних порад і не вітає відмінні від його погляди; для сторонніх людей мало можливостей, якщо вони взагалі існують, вплинути на його розрахунки при прийнятті рішень.
- Путін розглядає плюралізм як форму слабкості, нерішучості та перешкоду для прийняття рішень. Відповідно до цього світогляду, стабільність досягається лише через консенсус і національну єдність.
- Путін демонструє зневагу до своїх найближчих радників, про що свідчить його нещодавнє напружене спілкування з Наришкіним під час трансльованої по телебаченню зустрічі високопоставлених співробітників безпеки в Москві. Путін спершу тиснув на Наришкіна, щоб він прямо виступив за визнання незалежності двох відокремлених регіонів в Україні, а потім знущався та глузував з Наришкіна, коли керівник розвідки помилково сказав, що підтримує приєднання цих регіонів до складу Росії.
- Публічне засудження російського вторгнення видатними росіянами та колишніми урядовцями, включаючи кількох колишніх генералів, здається, мало вплинуло на розрахунки Путіна щодо України.
| Чи зійшов Путін з розуму?
Існують три відмінні між собою парадигми, які можуть пояснити психологічний поштовх, який спричинив рішення Путіна вторгнутися в Україну, які ми називаємо теоріями Божевільного, Обережного Гравця та Політ Наосліп. Теорія Божевільного припускає, що Путін втратив зв’язок з реальністю і діє ірраціонально, частково через свою майже повну фізичну ізоляцію від суспільства впродовж останніх двох років через пандемію COVID-19. Теорія Обережного Гравця відкидає припущення, що Путін є ірраціональним, натомість стверджуючи, що він розігрує карту «божевільного» як стратегічний гамбіт, щоб тиснути на Захід, аби той підкорився його волі та визнав статус Росії як великої держави. Теорія Польоту Наосліп стверджує, що Путін раціональний, але приймає ірраціональні рішення на основі недостовірної інформації, яка надходить від його радників і розвідувальних служб та відповідає його світогляду. Розвідувальні служби погоджуються, що Путін працює наосліп, оскільки він ізольований і отримує недостовірну інформацію, але агенції розділилися з приводу того, чи (наскільки) Путін раціональний, а також щодо поточного стану його психічного здоров’я. Щоб вирішити це питання, ми провели вправу, щоб дослідити припущення, які лежать в основі теорій Божевільного та Обережного Гравця, а також показники, які ми очікуємо побачити в разі, якщо будь-яка з теорій є правильною. Після завершення цієї вправи, більшість спецслужб із середньою впевненістю оцінили, що надзвичайна ізоляція Путіна під час пандемії, серед інших факторів, вплинула на його псіхологічний стан, що підтверджує теорію Божевільного. Путін все більше схильний до незвичайних спалахів гніву, спрямованих на його найближче оточення, і його схильності до манії величі, ймовірно, посилилися через погіршення емоційного самопочуття і фізичного здоров’я. Якщо Путін справді психічно нестабільний, ми очікуємо збільшення відвідувань лікарів до його резиденції, радників, які захищають його від публічних виступів та інтерв’ю, а також внутрішньополітичних змагань російської еліти з метою формування життєздатного наступника або тимчасового уряду. Однак одна з розвідувальних служб не погодилася з цією думкою і з середньою впевненістю оцінила, що Путін розігрує карту «божевільного», щоби тиснути та залякати Захід, як передбачала би парадигма «Обережного Гравця». Аналітики цього агентства оцінюють, що Путін навмисно культивує образ непередбачуваності, щоб запобігти західному втручанню в Україну, так само, як президент США Річард Ніксон сказав главі своєї адміністрації в 1969 році, що він хоче, щоб північні в’єтнамці повірили, що він «може зробити будь-що», аби зупинити в’єтнамську війну. Хоча дії Путіна можуть здатися стороннім спостерігачам ірраціональними, вони узгоджуються з його минулими заявами і керуються головною логікою кинути виклик Заходу і повернути славне минуле Росії. Якщо Путін — Обережний Гравець, ми очікуємо, що він зробить пріоритетом зусилля, спрямовані на якнайшвидше припинення вогню на умовах Росії, і вживатиме заходів для уникнення тривалої війни на виснаження. |
Незалежно від психологічного стану Путіна, він майже напевно розглядає поточний конфлікт через призму геополітики, керуючись антагоністичною логікою холодної війни. Атрофія багатосторонності під час адміністраціії Трампа, зростання розбіжностей між союзниками по НАТО та Європейському Союзу, характер виведення військ з Афганістану – яке Путін сприйняв як військову поразку для Сполучених Штатів – і рішучість США щодо уникнення військових дій, можливо, підштовхнули Путіна вторгнутись в Україну.
- Путін має сильне бажання повернути те, що він бачить як славне минуле Росії. Етноцентричний націоналізм і тверда віра в російську індивідуальність або «специфіку» відіграють невід’ємну роль у зовнішньополітичних розрахунках Путіна, про що свідчить промова, яку він виголосив перед Думою у квітні 2005 року, де він посилався на розпад колишнього Радянського Союзу як «найбільшу геополітичну катастрофу століття».
- Путін, як і багато інших еліт, засвоїв наратив про те, що Росія зазнала «національного приниження» у 1990-х після розпаду Радянського Союзу. Путін вважає, що Сполучені Штати та їх союзники намагалися «стримувати» Росію з часів холодної війни і не зупиняться ні перед чим, щоб перешкодити російському впливу та економічному зростанню.
- Розширення військового альянсу НАТО до країн, що межують з Росією, у тому числі трьох, які входили до складу колишнього Радянського Союзу, а також прояв зацікавленості колишніх держав-сателітів щодо вступу до НАТО та Європейського Союзу посилили це сприйняття.
- У своїй промові 24 лютого, в якій він оголосив про вторгнення в Україну, Путін згадав про «фундаментальні загрози, які безвідповідальні західні політики створювали Росії послідовно, грубо і безцеремонно з року в рік».
Сукупність усіх вищезазначених факторів робить Путіна схильним до ризику та прорахунків, що свідчить про високий потенціал ескалації. У нинішній кризі Путін неправильно розрахував силу та єдність опозиції США та Європи. Його его, історичні образи та відсутність доступу до об’єктивної розвідувальної інформації можуть спонукати його знову недооцінити рішучість Заходу.
- Звіти вказують, що Путін спочатку вважав, що Захід буде розділений у своєму підході до кризи і не захоче ризикувати прямою конфронтацією та можливою ядерною ескалацією з Росією через Україну. Заяви США та Європи про те, що вони не будуть втручатися військовими засобами, майже напевно підтвердили його уявлення про те, що Захід не має фундаментальних безпекових інтересів в Україні.
- Під час низки ескалаційних кроків Путін виступив із завуальованими ядерними погрозами, щоб застерегти Захід від втручання в його воєнну операцію в Україні, а 27 лютого оголосив, що привів ядерні сили Росії у стан готовності.
- Путін також, схоже, визнає і навіть заохочує ядерну позицію свого близького соратника президента Білорусі Олександра Лукашенка, уряд якого заявив, що більшість виборців схвалили конституційний референдум 27 лютого, який, серед інших положень, усунув нейтралітет країни. і без’ядерний статус. Це положення може відкрити для країни шлях для розміщення російських сил і ядерної зброї на своїй території на постійній основі.
Важливо не недооцінювати Путіна і те, чого він сподівається досягти вторгненням в Україну. Йдеться в основному не про НАТО; для Путіна вторгнення полягає в тому, щоб повернути фактичний контроль над колишніми радянськими територіями, прилеглими до Росії. Це питання, яке, за його словами, є «питанням життя і смерті» для «історичного майбутнього Росії як нації».
- Цілі Путіна в нинішній кризі, ймовірно, виходять за межі України, включаючи відновлення сфери російського впливу в регіоні, який поширюється на сусідні країни, які раніше були частиною Радянського Союзу або радянського блоку.
- У своїй промові про оголошення вторгнення Путін недвозначно заявив, що розглядає Україну як природне продовження Росії, а не як окреме і самодостатнє політичне і культурне утворення. Ця точка зору відповідає ширшому уявленню Путіна про те, що залізний кулак російського впливу і контролю має виходити за межі її нинішніх географічних кордонів.
- Протягом усього його життя Путіна недооцінювали на шкоду його політичним суперникам. У дитинстві він займався бойовими мистецтвами, щоб не дати іншим дітям знущатися над ним. Скромний фасад, який він прийняв перед колегами як російський офіцер КДБ у 1980-х роках, приховував безжальний і обачний розум, який пізніше дозволив йому маніпулювати досвідченими політиками, такими як колишній президент Росії і прем’єр-міністр Дмитро Медведєв.
Тим не менш, відповідь Путіну взаємними погрозами та мовою стримування може ще більше спровокувати Путіна, а не спонукати його відступити. У той час як сильні люди, такі як Путін, поважають лише жорстку силу і не зважають на міжнародні норми чи перспективу ізоляції, решта світу мають дотримуватися тонкої грані між демонстрацією рішучості та проявом стратегічної гнучкості у взаємодії з основними інтересами Росії. Вторгнувшись в Україну, Путін дав сигнал, що не відступить. Після того, як Путін публічно намалював хибну картину ситуації в Україні як екзистенційної загрози власній територіальній цілісності та суверенітету Росії – чи то через те, що вона приховує «неонацистських терористів», чи то через її тісні зв’язки із Заходом – Путін не може дозволити собі зараз змінити політичний курс.
Основний спосіб розрядити кризу — забезпечити дипломатичне розв’язання, яке дозволить Путіну зберегти обличчя та заявити обмежену перемогу в Україні. Узгоджене перемир’я, яке включає зобов’язання щодо нейтралітету України, а також мовчазне визнання принаймні деяких безпекових інтересів Росії, може дозволити Путіну стверджувати, що він повернув Росії статус великої держави на світовій арені. Український уряд також міг би надати формальні запевнення щодо поводження з меншинами на сході України, одного із приводів, які Росія використала для вторгнення, не поступаючись максималістичним вимогам Путіна, щоб Україна погодилась на втрату Донбасу чи визнала Крим. Надання цих видів гарантій, сприяючи розвитку дипломатичної атмосфери взаємної поваги, водночас зашкодить зусиллям Путіна маніпулювати наративом навколо кризи, зокрема його заявам про те, що він був «змушений» вторгнутися в Україну через «непримиренність» Заходу та небажання київського уряду «зрушити ні на міліметр у будь-якому питанні». Таке дипломатичне маневрування може зменшити ризик ескалації та ширшої війни в Європі, водночас даючи час для дії економічних санкцій та інших політичних заходів.
* * *
Про авторку:
Бріанна Розен (@rosen_br) — старший науковий співробітник Just Security. Раніше вона була менеджером з питань політики в Оксфордському інституті етики, права та збройних конфліктів, а до цього протягом десяти років працювала в уряді США, зокрема в Раді національної безпеки Білого дому та в Офісі віце-президента.